2

Місяць вже заволодів небокраєм, і все місто спало. Ну, майже все, одній дівчині не давали заснути думи.

— Ах... І шо його робити?

Меліса повільно встала з ліжка та підійшла до свого столу. Це був особливий стіл. Дарунок дідуся. Із дерева, справжній сруб, ручна робота, оливкового кольору — улюблений колір зеленоокої онуки. Зверху плями гуаші, то нагадування про щасливі миті дитинства. Цей стіл став острівком безпеки для, вже дорослої, зеленоокої дівчини. За ним якось легше міркувалось, а тому і цієї ночі Меліса сіла на стілець поряд, поклала стіл лікті, а на них голову. Її погляд був направлений на місяць, що як раз піднявся і зазирав у віконце.

Якщо стіл був її островом безпеки, то місяць товаришем, який був завжди готовий вислухати.

— Я не знаю, що робити... І чому доросле життя таке складне?

Після ще декількох думок, про заплутане, та незграбне доросле життя, дівчина нарешті заснула. Прям на столі.

***

— Мелісо! Доню, ти спиш? Вибач, що розбудила, але прийшов Алекс. Він мовчки сидить у вітальні, чекає тебе. Може вийдеш до нього?

Голос мами розбудив, і трохи налякав дівчину, а тому все що вона могла сказати спросоння  це:

— Мам, а котра година?

— Вже опів на одинадцяту, соня. Я можу зайти?

— Так.

— Ти, що знов заснула на столі?

На останнє питання Меліса вже не звернула уваги, бо побігла перевдягатись. І вирішила, що треба хоч якось приборкати волосся, бо цей жах мають право бачити лише її батьки та чоловік, але аж ніяк не хлопець (і хай формально Алекс уже був нареченим).

— А він не сказав, навіщо прийшов?

— Ні, спитав чи ти вдома, чи прокинулась і попросив дозволу, аби дочекатись тебе. Доню, ви точно не посварились?

— Ні, мам, все добре, не хвилюйся) Я певна, що нічого страшного не сталось.

— Добре, бо диви, іншого нареченого шукати буде важко.

— Мам! Будь-ласка — здавленим голосом вимовила зеленоока. — Все нормально. Будь-ласка, піди скажи йому, що я зараз спущусь, і якщо не важко увімкни чайник.

Із характерною посмішкою виховательки пані мовчки вийшла.

А в голові Меліси роїлись думки: "І що це він так лякає батьків? Невже його зачепили мої вчорашні слова? А якщо так, то це дивно, і неочікувано... Так, Меліса, зберись! Зараз іди, поговори, вислухай, в потім скажи все як є — ти його не кохаєш".

За хвилину дівчина була вже у просторій, але затишній вітальні. Вона, як і весь будинок, була оформлена у стилі старої Франції, а тому викликали парадокс Аліси. У багатьох, навіть у самої Меліси.

Алекс сидів на дивані, задумливий з опущеною головою.

— Алекс! Привіт) Ти хотів мене бачити? — з усмішкою спитала Меліса.

— Добрий ранок, соня. Ти не проти вийти на каву і поговорити?

Він сказав це незвично спокійним голосом, щось стискаючи у руках.

— Якщо до кави за твій рахунок додасться ще вишневий мафін, то із задоволенням.

Алекс мовчки вийшов, дівчина за ним.

Сім'я Меліси жила в центрі міста. П'ять хвилин і ви на головній площі, а тому знайти місце смачної кави та ароматної випічки не складно. Але у Меліси та Алекса було своє місце, воно було саме їх, і про те знали усі місцеві жителі. Столик справа від вхідних дверей, під вікном з оливковими фіранками, у "Café fleuri", що в перекладі "Квітуча кава", було цим місцем. А тому зеленоока незадумуючись пішла у його сторону, та на її здивування Алекс пройшов повз закладу.

— Є дещо цікавіше. Пішли.

Ці слова стали неабияким здивуванням для дівчини, але вона пішла. Не стільки через довіру, скільки через цікавість.

Молоді люди підійшли до вагончика в кінці вулиці. Замовили каву, сендвіч та вишневий мафін. Забравши замовлення вони мовчки присіли на лавку під ялівцем. Тиша зуаинилась лиш тоді, коли "молодята" поїли.

— Що ж, якщо ти привів мене сюди заради кави, то даремно. А от мафін неймовірно смачний — причмокуючи від задоволення почала Меласа. Її терпець уривався, а тому вона спитала прямо — Алекс, тож навіщо ти прийшов?

— Як завжди не можеш дочекатись. Я покликав, щоб подарувати тобі оце —  і хлопець простягнув обручку. Без коробочки, без мішечка, просто прикраса у його руках.

— Ти що, вирішив зробити мені пропозицію?

— Так.

— Навіщо?

Обличчя Алекса витягнулось, як у якомусь дешевому фільмі жахів. Побачивши це Меліса зніяковіла, засоромилась та почала лепетати.

— Я маю на увазі, що ми і так вже заручені. І як ти сам колись сказав, то просто домовленість. Ми одружуємось і так рятуємо наші сім'ї від банкрутства. Навіщо обручка?

Алекс не дав відповідь, а лиш поставив своє запитання: — Ти її приймеш?

— Вибач... Я не можу...

— Отже ти не просто так вчора завела ту розмову. І давно ти плануєш мене покинути? — без краплі печалі спитав він.

— Алекс, весілля буде! Але не тому що я кохаю тебе, а тому що хочу врятувати справу батьків. І виконати заповіт дудуся, його мрію. І тут неважливі мої почуття, це мій обов'язок.

— А питання "Чи потрібна ти мені" було для перевірки моїх мотивів?

— Не знаю.

— Це як? Ти смієшся, Мелісо? Весілля через 3 місяці, якщо воно взагалі буде, а ти ставиш мені такі запитання, а зараз не приймаєш мою обручку.

— А ти не думав, що в мене, можливо, були свої плани на життя, свої мрії? —  тут зеленоока прикрикнула.

— Я тебе не тримаю. Це твій дідусь склав такий заповіт, настанову, навіть наказ!

Очі Меліси налились слізьми. Взагалі вона була стійка, та не любила плакати на людях. Але не тоді, коли розмова заходила про її найкращого друга.

— Так. Склав. І він буде виконаний. — голос Меліси хоч і був серйозний, але тремтів. Та вона все ж продовжила: — Просто хотіла переконатись, що ти не кохаєш мене. І так само як і я виконуєш свій обов'язок.

— Я зрозумів. Що ж весілля за 3 місяці. Необхідно все встигнути, значить часу на сварки немає. —  Алекс сказав це холодно із м'яким, але серйозним обличчям. Цікаво, але в очах Меліси, так вмів робити тіки він.