Помста

Один крок по рипучих дошках, один різкий рух ногою й банка з хробаками летить у воду.

— Гей! — озирається рибалка. — Ти що твориш?

— Закінчую розмову, — з наживом промовляю, нависаючи над п’янчужкою. — То кажеш Соня твоя донька?

— А тобі-то що до того? — приндиться чоловік. — Раз кажу моя, то значить моя і є.

Рибалка намагається підвестися, проте гнила дошка під ним трощіться, бідолаха не встигає за щось схопитися й летить у воду.

В першу мить я кидаюся до нього, щоб вхопити та не дати впасти, але не встигаю.

— Здурів?! — горланить рибалка виринаючи з води.

Річка виявляється не глибокою. Вода чоловіку доходить лише до грудей, тож я вирішую, що освіжитися йому не завадить. Тим паче що на вулиці не так вже й холодно.

— То що ти казав там за дівчинку? — зверхньо питаю я.

— Моя вона! Зрозумів? — несподівано починає волати на всю горлянку рибалка. — Мати її була моєю й донька моєю буде! А ти тут ніхто! То йди куди йшов собі.

Оце так охолонув.

Проте відповісти хоч щось я не встигаю.

По ногах починає тягнути холодом, вуха закладає й в них роздається дзвін, а в голові лунає вже знайомий голос.

Тільки на цей раз він шепоче, а не кричить. Ще й промовляє інші слова.

— Він мій. Не заважай.

Крижані пальці торкаються моїх плечей, заставляючи скам’яніти.

Водночас бачу як з води, позаду рибалки, виринають посинілі дівочі руки та лягають йому на плечі.

Рибалка так само завмирає, потім озирається, очі його розширюються... Проте викрикнути він не встигає, й наче камінь уходить під воду.

А я стою немов сціпенілий та не можу поворухнутися.

В мене галюцинації?

Може мені дійсно все це просто мариться?

Ну не може ж такого бути насправді?

Дихати важко, але я раптом усвідомлюю, що холод зник, звуки вже давно повернулися до нормальних та й чужих пальців на моїх плечах більше нема.

Але все одне я нічого не розумію.

І не хочу розуміти.

На здерев’янілих ногах, з абсолютно пустою головою повертаюся до будинку Валентини Іванівни.

Сідаю за стіл та дістаю телефон.

Дзвоню у поліцію та повідомляю, що щойно став свідком того, як втопилося людина.

Обіцяють приїхати та наказують чекати їх.

Сиджу.

Все ще нічого не розумію.

Знов оглядаюся навкруги й око чіпляється за декілька папок, що лежать на старому комоді.

Не знаю навіщо підходжу до них та відкриваю.

Знов малюнки.

Мій рідний Київ. Його вулиці. Каштани та…

Я пам’ятаю цю вивіску.

Саме до цього нічного клуба мене перенесло посеред ночі.

Дивний збіг, що й Ірина, мабуть, там теж бувала.

Дістаю наступний малюнок і знов завмираю.

Це не можливо.

Це просто не можливо!

Але раптом я згадую як вона малювала мене…

Це була єдина ніч…

Просто ніч розваги з випадковою дівчиною з того нічного клубу…

І все.

Просто ніч.

— Щось сталося? — стурбований голос Валентини Іванівни вириває мене з чергового зціпеніння. — Там поліція приїхала. Вас питають.

— Так, — з трудом видавлюю я з себе слова, що застрягають у горлі, — сталося. Збирайтеся. Ми їдемо звідси. Назавжди. Усі разом.