Рибалка

— Знайди мене!

Новий оклик і я повільно відкриваю очі.

Хто б сумнівався. Я знову на кладовищі.

Гіркий сміх сам собою виривається з моїх грудей, вкотре лякаючи ворон навкруги.

Ні, це якесь божевілля.

Або я дійсно схожу з розуму, або хтось дуже сильно хоче мене в цьому переконати.

Ну не може ж все це відбуватися насправді!

Хапаюся за голову та намагаюся узяти себе до рук.

Так, спокійно! Треба просто зосередитись і думати не про те, що відбулося, а про те, що робити далі.

Треба просто зайняти свій розум роботою.

Наприклад, подзвонити Данилові.

Після вчорашньої розмови з Валентиною Іванівною, а саме так звали жіночку, від якої я дзвонив Данилові, я вже не вірив у те, що мене хтось запихає у стані сну до машини, та привозить на це місце.

Але й повірити у те, що якась мертва відьма нащось вкотре переносить мене бозна-куди за сотні кілометрів, теж не міг.

— Навіщо? — гучно викрикую я у небо. — Навіщо ти робиш це? Чого тобі треба?

Та у відповідь лише знов каркання ворон.

Вдих-видих.

Вкотре дістаю телефон та набираю номер Дані.

На цей раз я вже підстрахувався і, як би це не було незручно, спати ліг повністю вдягненим і навіть взутим.

І це спрацювало мені на користь.

А от наручники, якими Даня прикував мене до ніжки ліжка, мабуть, так і залишилися у моїй квартирі. Тому, що зараз моя ліва рука цілком вільна.

— Знов? — питає Даня, відповідаючи на виклик.

— Так, — видихаю я. — Те саме місце, кладовище.

— Оглянь там усе, — дає влучну пораду Данило, — може знайдеш щось. Я виїжджаю.

Погоджуюся та натискаю відбій.

Даня правий, треба знайти голову тієї відьми. Може дійсно допоможе ще щось пригадати та з’ясувати.

За пів години я дістаюся цілі.

Майже в самісінькому центрі кладовища стоїть напівзруйнований склеп з білосніжного мармуру.

Колір, наче волосся тієї відьми.

Перед очима на мить з’являється її обличчя у сполохах вогнів нічного клуба.

Трясу головою, щоб відігнати марево й бачу те саме обличчя вже наяву.

Між мармурових уламків лежить голова. І хоча вона теж з каменю, мені на мить здається що вона жива.

— Знайди мене! Зараз! — лунає в голові гучний оклик, від якого я мимоволі шарахаюся у бік.

Серце заходиться шаленим биттям, але водночас з’являється відчуття, що шукати треба не тут.

Не на кладовищі.

А де?

Різко видихаю та повертаю до села.

Може все це повна маячня, та що робити, коли дії за логікою ні до чого не приводять.

Куди саме йти не уявляю, тому бреду до розмальованих воріт.

І… не доходжу.

— Та йди вже, мала сучко, — гарчить вчорашній рибалка, волочачи дівчинку за комір. — Все одно нікуди не дінешся.

Мала гарчить наче звір, відбивається, але куди їй проти здорового чоловіка.

— Ану відпустив дитину, — кидаюся я до п’янчужки та хапаю його за грудки.

— А то що? — нахабно питає той, навіть не збираючись відпускати дитину. — Поб’єш?

— Якщо треба буде, то й поб’ю. Відпустив дитину. Зараз.

— З якого це біса? — глумливо посміхається рибалка. — Вона моя дочка. То що хочу, то й буду з нею робити. Маю право.

На мить гублюся від його слів, адже чудово пам’ятаю як Валентина Іванівна казала вчора що у малої нема батька.

Хоча дійсно краще не мати його, ніж мати такого.

— Брешеш, — роздається хрипке від розмальованих воріт.

Валентина Іванівна стоїть вчепившись побілілими пальцями у хвіртку, ледь не повиснув на ній.

Розпатлана, бліда, з сінцями під очима вона більше нагадує привида ніж живу істоту.

— Не була вона твоєю донькою й ніколи не буде.

— Це ми ще подивимось, — зле гарчить чоловік та розтискає пальці, відпускаючи малу. — Все одне скоро здохнеш.

Мала виривається та біжить до своєї бабці, а рибалка між тим смикається й виривається вже з моїх рук.

На мить я гублюся не знаючи за ким бігти в першу чергу, але жінка починає завалюватися, тож я плюю на п’янчужку та кидаюся до неї.

— Нічого-нічого, — бурмоче Валентина Іванівна, — зараз вип’ю пігулку й попустить.

Попустить, як же.

Допомагаю зайти у хату, вкладаю на ліжко, а коли мала хапає стакан та вибігає з кімнати за водою, питаю:

— То він і є її батько?