Жінка підтискає губи, проте промовляє.
— Добре, сидіть. Що ж з вами робити. Дайте тільки мені ще ліків. Бо щось не попускає.
— Які саме? — повертаюся я до стола.
Жінка починає перелічувати, а в моїй голові проминає не дуже добра думка.
Те як мала тягла жінку до хати, та як намагалася її напоїти, могло свідчити лише про одне. Непритомніла жінка не вперше.
— Вам би у лікарню, — протягую я пігулки, — якщо таке відбувається не вперше, то пігулки вам не допоможуть.
— У лікарню, — зле пхикає жінка, ковтаючи ліки. — Куди ж мені у лікарню? А за господарством хто буде доглядати? А он за нею?
Жіночка киває на малу, яка саме в цю мить сідає за стіл та починає щось шкрябати олівцем у зошиті.
— А її батьки де? — сідаю я поруч з господинею. — Чому вони не можуть доглянути дитину?
— Батьки, — сумно зітхає жінка, прикриває очі та відкидається на подушки. — Нема в неї батьків. Рік тому мати померла, а батька й не було ніколи. Так що нема кому її доглядати. Тільки я в неї і є.
Мимоволі замовкаю не знаючи, що й сказати на це.
З іншого боку…
— А інші родичі? Сусіди? Хоч хтось?
— Ото хіба що хтось, — сумно посміхається жінка. — Нема в нас нікого. Родичі або померли або погубилися за давністю часів. А сусіди… Хоч і знаємо ми один одного усе життя, та кому потрібні чужі проблеми. В кожного своїх вистачає.
Дівчинка між тим підскакує та підбігає до жінки й показує їй зошит. Та посміхається й гладить її по голові.
— Схожий.
Бере зошит до рук та показує мені.
— Це я? — дивуюся я малюнку.
Звісно до повноцінного малюнку там ще далеко, але враховуючи, що його малювала п’ятирічна дитина, вийшло дійсно дуже схоже.
— У малої безперечно великий талант.
— Так, — жінка повертає зошит дівчинці. — Як і в її матері. Та чи допоможе це їй?
Мала забирає зошит та знов повертається за стіл. Але за мить вдруге зривається та біжить кудись з кімнати.
— А чому вона..., — починаю та замовкаю, не знаючи як краще спитати.
— Мовчить? — правильно розуміє мене жінка.
Я киваю у відповідь.
— Вона німа, — пояснює господиня, та знов підтискає губи. — Як мати її вмерла, так і замовкла. Вже рік як жодного слова не промовила.
— Тобто німота не фізична? — перепитую я. — Тож це можна вилікувати.
Та у відповідь жінка лише вкотре сумно посміхається.
Спочатку я хочу обуритися, адже виходить, що вона все розуміє, й все одно не лікує дитину. А потім до мене доходить.
В жінки банально нема на це, а ні сил, а ні можливості. Вона собі ради дати не може, куди ж там ще й дитину лікувати.
І що б я не сказав, у відповідь отримаю банальне «кому потрібні чужі проблеми».
Між тим жінка намагається встати.
Не з першого разу, але їй це вдається.
На мої зауваження, що їй не варто поспішати, лише відмахується, та каже, що справи самі себе не зроблять.
Тим часом до мене підбігає мала, хапає за руку та кудись тягне.
Впіймавши мовчазний кивок господині, я піднімаюсь та йду.
Дівчинка веде мене до сусідньої кімнати.
Вона не дуже відрізняється від попередньої, хіба що тут стіл завален дитячими малюнками, які мала й починає мені показувати.
Я ж дивлюся зовсім на інші.
Усі стіни кімнати завішані справжніми рисунками*.
Тут і мій рідний Київ, і ліси з річками, дивні портрети, на яких я впізнаю господиню цієї хати, малу, та…
Мене наче пронизує крижана стріла.
Майже у самому центрі висіть портрет жінки. І хоча на малюнку очі в неї звичайні, я чудово розумію хто це.
Наче сполохи у голові проминають обриси її обличчя та крижаний погляд. А у вухах дзвенить відчайдушне: «Знайди мене!».
— Соня не дає їх знімати, — чую я позаду себе голос господині, та різко розвертаюсь.
Жінка стоїть в отворі дверей, та з сумом дивиться на малюнки на стінах.
— Як Ірина померла, мала розвісила їх та не дає знімати.
— А хто це? — тицяю я пальцем у портрет жінки.
— То відьма, — відмахується жінка, — не люблю цей малюнок. В мене мурашки по всьому тілу від нього.
— Відьма? — перепитую я. — Що за відьма?
— То наша місцева легенда, — пояснює жінка та сідає на стілець.
Видно, що вона себе ще погано почуває, та знов лягати у ліжко не поспішає.
— Кажуть, що саме вона прокляла наше село. Хоча я не дуже у це вірю.
— Розкажіть, — прошу я господиню.