Телефон

— Знайди мене!

Вкотре смикаюся від голосного крику у своїй голові та різко розплющую очі.

Хрест.

Я знов на кладовищі.

Судячи з занедбаності навколо та калюжі під ногами, тому ж самому.

Он, навіть, вчорашні відбитки моїх чобіт залишилися.

А зараз до них додадуться ще й відбитки моїх босих ніг.

Чортівня якась.

Лізу в кишеню за телефоном, та відчайдушно завиваю прямо вголос.

Я ж знов лише в піжамних штанах, кишені яких для телефонів, і тим паче смартфонів, не передбачені.

Наново озираюся довкола й приречено вигукую:

— Ну хоча б туману нема. Й на тому дякую тобі, невідомий викрадач. Скажи хоча б, що тобі треба від мене!

Від мого крику з найближчого дерева зривається зграя ворон та, голосно каркаючи, злітає в небо.

Ось тобі й уся відповідь.

Куди тепер йти?

Босому, напівголому, без зв’язку, а головне без грошей.

Поки я розмірковую та клопочу собі голову, низ штанин починає стрімко намокати.

Мені й так непереливки, а ще й в мокрих штанах опинитися, то взагалі казка буде.

Нахиляюся, швидко закочую штанини, збираюся випростатися, та на мить зупиняюся.

Виявляються мої сліди тут не єдині.

Я, звісно не спец, але здається вчора тут побував ще хтось.

На вологій землі з пожухлою травою чітко було видно ланцюжок маленьких, наче дитячих відбитків ніжок.

Дивно. Адже я чудово пам’ятаю як обговорював з водієм мікроавтобуса, що у таких зникаючих селах дітей нема.

Та й біля магазина на колесах, до якого, мабуть, усе село збиралося, я не бачив жодної дитини.

З іншого боку я міг помилятися у своїх роздумах, а ось сліди були гарантованим фактом.

Крім того, про те, що до могили дійсно хтось приходив, свідчила це одна деталь.

Маленький букетик польових квітів.

Він вже трішки прив’янув, але не занадто сильно.

Втім я відволікся, а мені ж треба якось звідси вибиратися.

На цей раз дорогу від кладовища до села я знаходжу набагато швидше. Але щойно ступаю на неї, чую здивований оклик:

— О, а ти, однак, екстремал. Ти ж наче вчора поїхав.

Вчорашній рибалка, в тій самій брудній фуфайці з хрустом вилазить з найближчих кущів.

— Поїхав та не доїхав, — відповідаю я, не бажаючи розказувати правди. — Сьогодні магазин так само приїжджає, о дев’ятій?

— Ги, — якось дивно посміхається рибалка. — Ну ти даєш. Він раз на тиждень приїжджає.

Погано.

Дуже погано.

— Телефон в тебе є? — вирішую спробувати інший варіант.

— Гик, — знов якось дивно витріщається на мене чоловік. — А нащо він мені? Рибам дзвонити?

Я точно лише у просторі перенісся? Це сьогодення? Не минуле?

Така дивна відповідь ніяк не вкладається у мене в голові. Тим паче, що чоловік же не старий. На відміну від тих, хто приходив до мікроавтобуса, цьому заливаці було десь біля сорока.

А може й менше. Бо за брудом та неохайністю не розбереш. Та й горілка, мабуть, років ще додавала. Адже зараз від рибалки перегар йшов не гірше за учорашній.

То може він правий? Нащо йому телефон, якщо рибна ловля, скоріш за все, єдине його корисне діло.

— А в кого є? — питаю далі.

— У Лібленці? — дивується чолов’яга. — Так це, в Іванівни наче був. Ми до неї, якщо треба, дзвонити ходимо.

Вже легше.

— Як я можу її знайти?

— Ну то звісно як, — дивиться на мене рибалка як на нетямущого. — Вулиця-то у нас одна. То ж йдеш до воріт розмальованих. Їх не пропустиш.

— Дякую, — видихаю я, та повертаю в бік будинків.

Сподіваюся, що цю так звану Іванівну я знайду доволі швидко. Даня й так мені голову відірве.

Хоча моєї-то вини в тому, що сталося, нема. Він же сам замикав мене.

Ворота, розмальовані у стилі Петриківського розпису я знайшов доволі швидко.

Їх дійсно важко було пропустити. Окрім самого розпису це був, мабуть, єдиний будинок у селі, який виглядав більш-менш охайно.

Проте, зазирнувши у двір, я ледь не матюкаюся у голос.

Посеред двору, прямо на землі лежить непритомна жінка років шістдесяти, а поряд з нею товчеться дівчинка років п’яти.

Мала відчайдушно намагається тягти жінку у напрямку дверей будинку, проте, зрозуміло, що в неї нічого не виходило.

— Зачекай, — кричу я малечі, та штовхаю хвіртку воріт.

Хвіртка легко відчиняється і зо два кроки я опиняюся біля жінки.