Нові дивовижі

Різко сіпаюся та прокидаюся.

Та що ж це за маячіння!

Слава богу на цей раз це був лише сон, тож я не знову на кладовищі, а всього лише їду все тим же мікроавтобусом.

Ми вже об’їхали потрібні водію селища, які нічим не відрізнялися від того де я опинився, й тепер їхали до обіцяного Залькова.

Ще кілька годин пошуку транспорту до райцентру і я нарешті сідаю в автобус, який йде до Києва.

Якщо нічого не трапиться по дорозі, то до ночі я буду вдома. Точніше у Данила, який постійно телефонує мені, перевіряючи чи все в мене добре.

Дорогою я намагаюся ще раз спробувати пригадати, що ж сталося вчора ввечері.

Прикриваю очі та намагаюся пригадати дівчину, про яку казав Даня.

Але нічого. Пусто.

Перед очима лише темрява.

Данило зустрічає мене на вокзалі та в першу чергу зазирає мені у вічі.

Зрозуміло, хоче впевнитись наскільки я адекватний, та чи не знаходжусь під якимось допінгом.

— Та в нормі я, — відмахуюся від нього. — Ти що, думаєш я б не зрозумів якби мені щось підсипали?

— А хтозна, — не вгамовується Данило. — Поїхали, відвезу тебе додому, дорогою й побалакаємо.

— Зустріч-то, — поспішаю я слідом за Данилом, — вдалося перенести?

— Частково, — ухильно відповідає напарник. — Завтра будеш відбиватися по повній.

Ну й добре. Головне не зірвати угоду.

В машині Даня переказує мені те саме, що казав раніше.

Що коли до бару зайшла дивна білявка, я одразу звернув на неї увагу, а сам Даня на її дивні очі.

Дівчина пройшла повз нас у глиб залу, я мовчки рвонув за нею й більше Данило мене не бачив.

На телефон я не відповідав, тож він вирішив, що я відімкнув його, щоб ніхто не заважав мені розважатися з білявкою.

Врешті-решт Данило довозить мене до мого дому. І хоча ми так і не змогли з’ясувати що ж зі мною сталося, мій друг залишає мене та їде додому до себе.

На відміну від мене, він давно жонатий чоловік і не може дозволити собі такі «прогулянки».

Я ж пригадую, що обіцяв подзвонити Олесі, але якось розважатися у мене нема ні каплі настрою. Тому я просто йду додому, сподіваючись гарно виспатися цієї ночі.

— Знайди мене! — від несподіванки різко підкидаюся та ледь не падаю, гублячи рівновагу.

Гучна музика, спалахи світла, безліч людських тіл, що смикаються в одному шаленому ритмі.

Де я?

— Гей, чудило, — хтось ляскає мене по плечу, — а нічого так прикид в тебе.

Розвертаюся та стикаюся з абсолютно п’яним поглядом якогось молодика.

Опускаю очі додолу та бачу, що стою посеред шаленіючого натовпу в одних піжамних штанах. Ще й босий.

— Занадто збориста штучка, так? — регоче хлопчина. — Поділишся?

— Пішов ти, — відштовхую я його від себе та намагаюся вибратися з натовпу.

Дідько!

Як я сюди потрапив? Ще й в такому вигляді.

Останнє, що пам’ятаю як я влягався спати у власне ліжко.

Нарешті вибираюся з натовпу, та прямую до барної стійки. Сподіваюся бармен не викличе поліцію, побачивши мене.

Бармен дивиться на мене доволі здивовано, але моє прохання виконує, та дозволяє подзвонити з телефона закладу.

Через годину я знов сиджу в машині Данила.

— Ігорю, — шипить той на мене, вчепившись мертвою хваткою у кермо. — Це вже не смішно. Як ти тут опинився?

— Якби я знав, не просив би мене забрати! — гаркаю на нього у відповідь.

Та в ту ж мить відкидаюся на спинку сидіння й прикриваю очі, намагаючись заспокоїтись.

Це дійсно якесь божевілля.

Моє настільки дивовижне прокидання посеред нічного клуба в одних штанах можна б було списати на якийсь раптовий прояв сомнамбулізму.

Якби не одне але!

Цей клуб знаходиться на протилежному боці Києва, і я фізично не встиг би до нього навіть добігти.

Значить хтось мене сюди привіз.

Але як? А найголовніше, хто?

— Ти точно нічого не пив? — вкотре перепитує мене Даня.

— Та я навіть не їв нічого, — ледь стримуючи гнів, гарчу я. — Як перекусив дорогою черствим пиріжком, так і все.

— Ігорю, — не дивлячись на мене, так само гарчить Данило, — якщо..

— Думаєш я у захваті від цього? — зриваюся я на товариші. — Думаєш я розумію, що відбувається?

Данило лише мовчки видихає та підтискає губи.

Знаю, я не повинен був зриватися на ньому та переходити на крик, але те, що відбувається, схоже остаточно зірвало мою нервову систему.

На цей раз Даня не просто висаджує мене під під’їздом мого будинку, а піднімається зі мною у мою квартиру.