Магазин на колесах

— Сподіваюсь до десятої ти встигнеш, — голос Дані миттю стає наче сталевий.

Ще б пак, він майже пів року убив на підготовку цієї угоди.

— Дань, — намагаючись промовляти слова повільно та без емоцій, кажу я. — Я в повному лайні. Я у Полтавський області, у якомусь дивному напівзруйнованому селі й навіть приблизно не здогадуюся як тут опинився.

— Гроші є? — сухо питає напарник.

От за що я ціную Данило, так це за вміння тримати удар та залізну логіку у будь-який час.

— Хвилинку, — лізу до кишені та дістаю гаманець, — так, все начебто на місці.

— Добре, — продовжує Даня, — шукай як вибратися звідтіля, а я спробую перенести зустріч. Але, як тільки доберешся до Києва, смаженим кабанчиком котишся до мене. Зрозумів? Не подобається мені ця історія. І дівка та не подобається.

— Так, зрозумів, — киваю та натискаю відбій.

Ховаю телефон й озираюся навкруги.

Поки я розмовляв з Данею, дещо змінилося.

До місця, де я сидів, почали сходитися люди.

Обличчя в них були все ж так само непривітні, тож я поспішив встати з колоди та відійти трохи вбік.

Місцеві жителі виглядали дещо краще за безхатченка, який вказав мені шлях. Але не набагато.

Осінь ще не встигла на повну вступити у свої права, тож на вулиці було відносно тепло, але на місцевих були якісь кожухи, яким місце лише у музеї, та фуфайки, які, мабуть, зазстали ще радянські часи.

А ще мене здивувало, що більшість людей, які сходилися до напівзруйнованого магазину, були здебільшого пенсійного віку.

І жодної дитини чи підлітка.

Дивно.

Гуркотіння вдалечині відвертає мою увагу, а кілька хвилин потому до нас під’їжджає невеличкий мікроавтобус.

Люди навколо одразу оживають та збиваються в купу.

Коли водій, чоловік років тридцяти, виходить з машини й відкриває бокові дверцята, мені нарешті стає зрозуміло, що сама мав на увазі волоцюга.

Це справді магазин, тільки на колесах.

За пів години торгівля закінчується, і я підхожу до водія.

— До найближчого населеного пункту де можна знайти транспорт, підкинете?

— А куди саме далі їхати треба? — зачиняючи дверцята машини, питає водій.

На відміну від місцевих, виглядає він доволі звично. Джинси, кросівки, футболка, та й з кишені виглядає цілком звичний мені смартфон.

— Взагалі-то у Київ.

— М-м, — якось незрозуміло гмикає чоловік, проте далі додає: — Тоді краще одразу у Зальків, а там вже автобус до райцентру йде. Але я до Залькова лише по обіді доїду. Мені ще три такі погости об’їхати треба.

— Чому погости? — відсахуюсь я від чоловіка.

На вигляд наче нормальний, а от казати хтозна-що починає.

Та водій лише зітхає й сумно посміхається:

— А ти що, не бачиш де знаходишся? Це колись Лібленка добрим селом була. А зараз її навіть на карті нема. Все, стерли. Тож погост як він є. Ще років десять-п’ятнадцять й зникне зовсім. Та й інші такі самі.

Ах ось у чому справа. Нарешті доходить до мене.

Вимираюче село. Молодь виїхала, а старі доживають свій вік.

Тепер зрозуміло. Хоча й не пояснює, як я тут опинився.

— Ну то як? — сідає водій у машину, — Їдеш? Іншого транспорту тут нема. Хіба що пошта раз на місяць приїжджає.

— Так, їду, — поспіхом йду я слідом, та сідаю на пасажирське сидіння.

Мікроавтобус реве наче скажений, скаче по вибоїнах та горбах ґрунтової дороги, а водій муркоче собі під носа якусь пісеньку.

Мене ж починає клонити у сон.

Перед очима пливе якесь незрозуміле марення, біле, наче сиве волосся та очі, що світяться у темряві…

— Знайди мене!