Перше пробудження

— Знайди мене! — чужий жіночій голос боляче б’є по перетинках і я мимоволі сіпаюся.

Густий білий туман стелеться по землі, перекочуючись, наче морські хвилі. Він вкриває все навкруги і єдине, що я можу розгледіти — самотній дерев’яний хрест.

А навкруги тиша.

Де я?

Голова гудить, розум вперто не бажає працювати, тож я не одразу усвідомлюю, що все навкруги реально.

Обертаюсь, але довкола все те саме. Білий густий туман.

Нічого не розумію.

Як я тут опинився?

Намагаюся пригадати хоча б щось, але спогади вперто вислизають, як ось цей самий туман.

Крик ворони різко розрізає повітря, від чого я вкотре здригаюся.

Та що ж це таке? Де ж я?

Поспіхом шаруджу по кишенях та дістаю телефон.

Майже шоста ранку.

Безглуздо вдивляюся в екран телефону вкотре не розуміючи, що відбувається.

Треба якось вибиратися звідсіля.

Знати б ще де це «звідсіля» знаходиться.

Роблю крок у бік і відчуваю, як продавлюється та м’яко просідає земля, а у чоботи проникає волога.

Дідько! Болото це, чи що?

Наступний крок роблю обережніше. Потім ще один і ще.

А потім знов натикаюся на хрест.

Проти волі сковтую та намагаюся взяти себе до рук.

Цей хрест інший. Металевий. Але весь поїдений іржею, та й від фарби на ньому залишилися лише шматки.

"Так", наказую сам собі.

Спокійно, Ігорю. Спокійно.

Якщо це сон, то треба просто прокинутись. А якщо реальність, то, для початку необхідно знайти вихід та вибратися на дорогу. Як ти тут опинився, будеш пригадувати пізніше.

Власні мисленнєві стусани діють протвережуючи, тож далі я пробираюсь більш впевнено.

Звісно, через занадто густий туман мені доводиться весь час наштовхуватися на всілякі перешкоди у вигляді могил та поховальних парканчиків, але всі вони лякають вже не так сильно ніж у перши хвилини.

Приблизно за годину я нарешті добираюся до вкритої асфальтом дороги.

Хоча назвати її такою важко.

Можливо колись це й була дорога, але зараз від неї залишилися лише дивом вцілілі шматки.

Новий відчайдушний воронячий крик підганяє мене, і я прискорюю крок.

Геть! Якомога швидше з цього місця.

Не важливо куди, аби подалі.

Чим далі я йду, тим менш щільним стає туман. Мені навіть вдається розгледіти напівзруйновані паркани та обриси будинків.

Проте, мабуть, туман розсіюється не лише на вулиці.

Ніби вдруге прокидаючись, я знов дістаю телефон.

Зв’язку майже немає, ледь вловлює одне ділення. З іншого боку навігація повинна працювати у будь-якому місці на Землі.

Вмикаю GPS та знов витріщаюся на телефон.

Полтавська область?!

Серйозно?

Останнє питання виникає в мене не просто так, адже навігатор показує, що я стою посеред чистого поля й найближчий населений пункт…

Зменшую масштаб карти й прокладаю маршрут.

До найближчого села майже двадцять кілометрів.

Та щоб йому!

Нічого не розумію.

Знов оглядаюся навкруги, але нічого, крім туману та старих будинків не бачу.

Наче в якесь потойбіччя потрапив.

Про всяк випадок щиплю себе, й миттєво відсмикую руку.

Боляче.

Отже, це не сон.

Роблю кілька кроків вперед, та знов застигаю.

Десь грає музика.

Ледь чутно, проте достатньо, щоб я зрозумів, що це мені не мариться.

Тим паче музика з кожною секундою стає наче голоснішою.

Ще кілька хвилин, і з туману випливає чоловіча фігура.

Перша думка, що лунає у мене в голові, — безхатько.

Адже саме так найчастіше вони виглядають. У незрозумілому брудному одязі, кудлаті та неголені.

Та й несе від волоцюги таким перегаром, що тільки коней зупиняти.

Проте це єдина жива істота, яка трапилася мені на шляху.

— Перепрошую, шановний, — вирішую я звернутися до мужика, — де я знаходжусь?

— Гик, — голосно гикає чолов’яга, витріщаючись на мене.

Мружиться, відхиляється назад, навіщось дивиться на вудочку у своїй руці, та знов витріщається на мене.

— Дик, Лібленка це.

Що ж, вже краще.

— А як я можу дістатися.., — на мить замовкаю, чортихаюся, та лізу в телефон, — до Копитиць.