Глава XVII

Розплющивши очі, Мілана побачила світло. Не сонце, не місяць. Біле світло було навколо, всюди. Воно окутувало та поглинало. Але очі не боліли. Навпаки, дуже приємно та тепло. «Нарешті, день» - прийшла думка в голову.

​Щойно зрозуміла, що не лежить на дереві, напружилась. Під ногами не було нічого крім білого світла. Покрутивши головою, не побачила дерева та його гілок. Не побачила неба та хмарок. Паніка вирішила прокинутись, окутати, заволодіти тілом.

​Прийшло ще одне розуміння – тіла не було. Ні рук, ні ніг. Тільки розум. Але страх не прийшов, не почав липнути. Засміялась. Мілана почула як сміється, як радіє, плаче від щастя. «Що відбувається?» - промайнуло в голові.

​Несподівано, в голову, якої певно теж не було фізично, увірвались відчуття присутності. Миттєво відчула оленя та рись, що схвильовано бігають по світам та шукають Мілану. Миттєво відчула дітей, що безтурботно займались справами по табору. Хтось носив дрова, хтось збирав трави, хтосьслідкував за багаттям. Миттєво відчула татка, що понурив голову, згадуючи розмови з йотуною. Тільки зараз, дівчина зрозуміла, що його слова були правдою. Він дійсно карав себе за провину перед пумою.

​Але далі відбулось щось неймовірне. Спочатку відчула наче помах крила. То був чорний ворон, що допоміг їй згадати себе? Ні, крило перетворилось на вітер. Свіжий, прохолодний. Відчула як по тілу, якого немає, пробігли мурахи. Але це не був страх чи огида. Лише ніжні, теплі відчуття. Вітер чкурнув вниз, здіймаючи опале листя. Наче вибух. На мить зупинився та лопнув як мильна куля. Підхопив листя та закружляв, завертівся.

​Мілані здалось, що вона почула сміх. Це вітер сміється? Але зрозуміла, що то листя тремтить. Воно радіє, що знову може літати, як останній раз, коли падало з дерева. А можливо, листя мріє знову опинитись на гілці? Відчувати дощ, що накрапає. Відчувати сонце, що зігріває. Відчувати енергію, що підіймається з коріння, наповнюючи стовбур, що віддає сили далі.

​Дівчина відчувала таке піднесення, наче її розірве від щастя. Вона відчувала нескінченний ліс кожною клітинкою свого тіла. Якого тіла? «В мене немає тіла, - промайнуло в голові, - я і є нескінченний ліс!»

​На мить відволіклась, її хтось кликав. Зосередилась та спробувала знайти джерело. Відчула потік теплого вітру на волоссі, яких не було. Ноги лагідно закололи голочки, що нападали з дерев. Але ніг теж не існувало! «Дивні відчуття» - прийшла в голову думка. Але поклик! Це було щось знайоме та приємне. Наче це він чи вона, кого знала сотні й тисячі років.

​Заплющила уявні очі, розкинула хвилі в ріні сторони. Уявила, як вода навколо розходиться, оточуючи об’єкти. Чекала. Довго чекала, відчуваючи все на своєму шляху. «Я й не думала, що нескінченний ліс дійсно такий нескінченний» - промайнуло в голові, адже за декілька хвилин вона обійшла всю планету, повернувшись назад.

«Мене кличуть з іншого світу, але не з Істинного?» - спробувала уявити, як розходиться простір, пропускаючи сигнал в світ білого світла. Схопила, відчула та кинулась вперед.

За мить, перед очима зʼявився міський парк. Охайні доріжки, викладені камінням. З усіх сторін автомобільні дороги. Лише з одного боку – вхід до парку, що закритий високими багатоповерхівками.

Звернула увагу на високі дерева, що сумно шелестіли листям, пропускаючи сонячні промені. Вони мріяли рости не в місті, а в справжньому лісі. Нескінченному лісі? Мілана здивувалась, що дерева знали про її світ. «Як я могла створити те, про що мріють навіть дерева?» - промайнуло в голові.

В парку майже не було людей. Все зелене та яскраве. Не зважаючи на гул від машин, в самому парку було тихо. Дівчина підняла голову, аби побачити скляний купол. Але нічого не помітила.

«Хто мене кликав?» - згадала за поклик та почала шукати поглядом джерело. Аж раптом зупинилась на одинокій жінці, що сиділа в тіні дерев. Серце одразу стисло. Подих перехопило. Мілана кинулась вперед, хоча розуміла, що не має тіла.

Опинившись перед жінкою, спробувала заглянути в очі. Одразу відчула сльози, що потекли по неіснуючим щокам. Як вона могла не згадати одразу? Темне пряме волосся, що ніжно лягає на плечі. Не висока, з підтягнутою спортивною фігурою. Вишукано одягнена, в міру суворий погляд. І хвилі тепла та любові. Любові до кого? «До мене» - зрозуміла Мілана та тихо захникала, розглядаючи маму.

- Мама, - тихо мовила дівчина, відчувши, що її голос тремтить, - я так скучила за тобою!

Жінка одразу зреагувала. Витягнулась, почала оглядатись навколо. Ні, вона не чула слів, не бачила доньки. Лише подув теплий вітер, затремтіло листя, заскрипіли гілки. Але вона відчула та всміхнулась. Сумне обличчя на мить стало світлим, ласкавим, ніжним. Але сум швидко повернувся. Жінка зігнулась, нахилилась, підперши руками ноги. Опустивши обличчя, закрила волоссям. Мілана почула тихий плач, від чого самій стало дуже боляче.

Дівчина зрозуміла, що дуже сильно затрималась в нескінченному лісі. Минуле життя – минулим лишається. Закрила очі, зітхнувши, стисла уявні кулаки. Немає страху, немає кінця світів. Вона має завершити справи та повернутись до мами й тата. Одразу відчула впевненість. Йотуна не сильна та небезпечна. Вона хитра та підступна. «Вирішила погратись в божество? - спитала Мілана, хоча розуміла, що створіння її не почує, - пограємо!».

- Мамо, я скоро повернусь, - тихо мовила, розуміючи, що вже далеко від світу людей, - я обов’язково повернусь.