Глава XVI

Все тіло напружилось, Мілана витягнулась в струну. Десь далеко, в свідомості, розуміла, що не має видати себе. Їй дуже хотілось позвати своїх друзів, але вона не наважувалась. «Хто всі інші діти?» - запитала сама себе, розуміючи, що їх було значно менше. Чому вони стоять серед ночі? Чому немає багаття?

​Несподівано, зі сторони тунелю до підземного озера, почулись кроки. Легкі та зважені. У дівчини одразу з’явилось відчуття, що за нею слідкують. Освітлення було доволі бідне, тому розгледіти щось в темряві було не можливо.

​«Костя? Аринка?» - спитала в думках Мілана, уявивши, що її слова розходяться по колу від неї, наче хвилі. Але відповіді не було. Тільки кроки. Аж раптом, все поглинула тиша. Мілана зосередилась та присіла. Відчула як калатає серце. «Чому так голосно?» - чортихнулась, торкаючись долонею грудей.

​Мовчання порушили дивні звуки, схожі на хрипке та довге охання. Мілана не була впевнена, що це людина. Але що це за звір? Почула декілька обережних кроків. Істота не хотіла наражати себе на небезпеку, або просто готувалась до нападу.

​В цей момент, дівчина втратила контроль. Тихо заскиглила, але швидко закрила рота. Паніка захлеснула з головою. Охання обірвалось. Почувся тихий писк. Створіння зірвалось з місця, цокання рушило темрявою. Мілана зробила крок назад, зачепивши каміння, що покотилось в сторони.

​Швидко опустивши голову, побачила зруйновану кам’яну піраміду. «Кому було потрібно робити це серед печери?» - сама не зрозуміла побаченого. Але це було не головне. Перевела погляд на тунель. Пусто. Потім глянулана дітей та ойкнула. Всі три десятки хлопців та дівчат стояли на місці, розвернувшись до дівчини. Вони не хитались, руки опустили, торкаючись долонями тулуба.

​Очі дітей були повністю чорними, це добре було видно в місячному сяйві. Обличчя бліді, не рухомі. Мілана одразу помітила Мар’яну та Миколу. Несподіваним було те, що серед інших були Аня та Діма. «Вас знайшли, привели?» - питання не зірвалось з вуст, лише промайнуло в голові.

​Тишу порушили тихі голоси. «Та-па, та-па, та-па». Дивні слова розносились по всій печері, вилітаючи в величезний отвір в стелі. Діти повторювали все голосніше та голосніше, але жоден мускул на обличчі не рухався. Мілана застогнала сильніше, закриваючи вуха. «Та-па, та-па, та-па». В голові задзвеніло, відчула нудоту. «Треба вшиватись звідси» - промайнуло в голові.

​Зробила крок назад. Аж раптом всі три десятки зробили крок вперед. Частина дітей продовжували майже кричати. «Та-па, та-па, та-па». Інші загарчали, показуючи свої зуби. Дівчина відчула, як холодок пройшов по спині. «Це божевілля» - подумала, озирнувшись за спину. Вихід був не далеко, але якщо вона зірветься, то діти кинуться наздоганяти.

​Знайшла поглядом Мар’яну. Ватажок не відривала чорних очей від Мілани. В них була лише ненависть та злоба.

- Що вам потрібно від мене? – крикнула Мілана, відчувши сльози, - я Вам нічого не зробила!

​Але на слова не відреагували. Ніхто не рухався. Але дівчина відчувала, що все залежить саме від неї. Якщо бігти, то куди? Вона не може зникнути в іншому світі. Вона не може звернутись до нескінченного лісу. Вона взагалі в цьому світі? Або йотуна вирішила закинути її кудись далеко, дочекатись коли її вб’ють та забрати місце творця?

​Несподівано одна з дівчат зірвалась з місця та вискочила вперед на декілька кроків. Мілана була готова кинутись тікати. Але дівчинка зупинилась, розставивши ноги. Ще декілька секунд розносилось «Та-па, та-па, та-па». Потім всі замовкли, закривши роти. Дівчинка підняла руки та щосили заверещала. Мілана ледь трималась на ногах, але одразу відчула тремтіння. Стало важко дихати.

​За цим божевіллям, ніхто не звернув увагу на йотуну, що вийшла з темного тунелю. Вона сіла на задні лапи та спостерігала за Міланою, ледь розгойдуючи роги. Лише зараз, дівчина звернула увагу на створіння. Відчула ненависть, стиснувши кулаки.

«Що тобі потрібно від мене?» - спитала Мілана в думках.

«Мені? Нічого – хмикнуло створіння, - ти хотіла битись зі мною. Вперед».

«Ти лишила мене сил та можливостей, - засперечалась дівчина».

«Ти вирішила, що маєш право на вибір, - голос йотуни був рівним, - тому борись. Але якщо передумаєш, я маю отримати твою згоду. Полегши собі життя».

Мілана стисла губи та повільно повела головою в сторони. Створіння нахилило голову-череп в сторону. Вогники в очах замерехтіли, потім просто зникли. Йотуна розтанула в повітрі.

​За мить, дівчинка, що щойно верещала, закричала «Та-па, та-па, та-па». Її тонкий писк підхопили інші. Підняли руки, стиснувши в кулаки. Подув легенький вітерець, що ніс прохолоду. Саме цього не вистачало, адже було враження, що повітря настільки нагрілось від напруги, що спина стала мокрою та липкою.

​Полегшення було коротким. Несподівано, вискочив Діма, схопив руками дівчинку та кинув в сторону. Звільнивши собі шлях, на мить зупинився та погрозливо загарчав. Його чорні очі вказували на небезпеку. Замовк та всміхнувся всіма зубами. Аж раптом, кинувся вперед, порушивши уявну лінію. Закричав та стрибнув в сторону Мілани.

Щойно, він опинився в повітрі, печеру розірвала блискавка. Вдарила прямісінько з чистого безхмарного неба. Дівчина підскочила, раптом побачивши не хлопця, а білого велетенського вовка. Він відкрив пащу, показавши гострі ікла. Приземлився поряд на лапи та голосно завив.