Глава XV

Мілана прийшла до тями, схопившись за груди. Відчувши нестерпний біль між ребрами, тихо застогнала. Все тіло тремтіло, але не від холоду. Дівчина відчувала страждання кожної клітини тіла. Вона була наче спустошена. Її вижали як лимон. «З мене вирвали душу?» - запитала себе в думках.

​Тільки тепер звернула увагу на те, що навколо панувала ніч. Глибоко вдихнула, відганяючи біль на другий план. Тремтіння зменшилось, тому вирішила піднятись. Схопилась за стовбур дерева, що росло поряд. Застогнала, але знайшла сили, напружилась. Ривок і дівчина вже стояла на ногах.

​Ліс навколо спав. Дерева та кущі не гойдались, не шелестіли. Наче завмерли. На мить прийшла думка, що це Істинний світ. Підняла погляд до неба та побачила сотні й тисячі зірок. В Сутінках немає зорь та місяця. Відчула полегшення. Все ж, бути в нескінченному лісі Мілані було значно простіше. Саме тут вона відчувала спокій та затишок.

​«Що відбулось? – запитала себе дівчина, згадавши останні слова та дії, коли була поряд з йотуною, - вона мене просто лякала? Я не дала жодної згоди». Трохи покрутилась на місці, розглядаючи все навколо. Дивне створіння не ховалось за пагорбами чи деревами. Це була не битва. «А може я вже програла?» - здивувалась, але згадала біль в тілі.

​Мілана поволі пройшла десяток метрів та зрозуміла, що лежала не далеко від перехрестя. На мить зупинилась, напружившись, але нікого так і не побачила. Вирішила, що потрібно покликати оленя та рись. Потрібно розповісти їм про зустріч з йотуною. «Можливо, вони не хочуть говорити зі мною?» - зітхнула, опустивши руки.

- Ні, я не можу чекати чи вагатись, - сказала в голос та стисла кулаки, - я маю знайти рішення. Навіть якщо мої брат з сестрою не хочуть знати мене. Я хочу врятувати їх!Мені потрібна допомога, навіть якщо мене всі будуть ненавидіти.

Несподівано, дівчина почула крик сови. Підскочила на місці та ойкнула. Розвернувшись в сторону звуку, побачила густий туман, що поволі, наче річка, опускався на землю. Тягнувся до дівчини, охоплюючи все навколо. Від цього стало моторошно, холодок пройшов по спині.

Зібравши сили, закрила очі та уявила хвилі навколо себе. «Олень, рись, мені потрібно побачити вас, - зосередилась на кожному слові, - де ви? Нам потрібно поговорити». Але відповіді не було, як не було й самого відчуття присутності істот. Вона взагалі нічого не відчула. Порожнеча.

Дівчина підняла плечі та звернулась до нескінченного лісу. Саме так вона та йотуна звертались до всіх в останній час. За декілька секунд зрозуміла, що не відчуває нічого. Відкрила очі, схопивши себе за плечі. Створіння забрало її світ? Але як? Вона не погоджувалась. Зробила декілька кроків в сторону галявини з деревом, де був перший пікнік. Зупинилась. З пагорбу йшов туман. Мілана відчувала небезпеку в цьому природньому явищі. Наче ступати в нього категорично заборонено.

Серце швидко закалатало, тільки но знову тишу розірвав крик сови. Вже з іншої сторони. Мурахи побігли руками та ногами, хоча ніч була теплою. «Що відбувається?» - промайнуло в голові. Трохи заспокоївшись, дівчина знову закрила очі. Зараз ніч, тому Костя з Аринкоювідпочивають в Істинному світі. Потрібно оминути туман, швидко дістатись брата та сестри.

Зосередилась, запрошуючи темряву. Нічого! Ні темряви, ні відчуття переходу. Розплющила очі, відчула, що знову тремтить. Біль повернулась.  З’явилось відчуття, наче вона весь день пролежала на пекучому літньому сонці. Шкіра почала горіти, наче від опіку.

Мілана зробила другу спробу перейти в Істинний світ. Але коли зрозуміла, що нічого не вийде, спробувала поклик. Порожнеча. Одразу відчула сльози на очах. Шкіра почала палати сильніше. Кожен раз, звертаючись до своєрідної магії – отримувала більше відчуття опіку.

- Чому я нічого не можу зробити? – крізь сльози звернулась дівчина до ночі, - чому я палаю?

Відповіді не було, лише почувся крик сови. Раптом, поблизу тріснула гілка. Мілана зреагувала миттєво. Розвернувшись, побачила величезного білого вовка. Він крався на галявину, в сторону дівчини. Побачивши, що задум був розкритий, піднявся та загарчав. Його абсолютно чорні очі дивились прямо, наче гіпнотизували.

Відчувши шалений страх, Мілана зірвалась з місця та кинулась на пагорб, саме до дерева для пікніку. Чкурнула в туман, що одразу окутав її холодом. Обійшовши декілька дерев, вискочила на пісок. Назад не дивилась, але відчувала, що вовк кинувся в переслідування.

Місячне сяйво на мить заспокоїло. Підскочивши до дерева, дівчина вхопилась за гілку та підтягнулась. Ще мить, вовк мав вискочити до неї. Але хижак не з’явився. Жодного звуку не почула й за десять хвилин. Земля не шаруділа, гілки не тріщали, кущі не рухались. «Може він не біг за мною? - запитала сама себе, - але чому мені так моторошно?». Зрозуміла, що ніч давить на неї.

Спробувала дихати спокійно, заспокоїла калатання серця. «Все добре» - запевнила себе, зітхнувши. Оглянула все навколо. Оскільки була в небезпеці, спробувала вийти на контакт з вовком. Зосередилась, повернувшись до перехрестя. Подумки, оминула туман. Спробувала згадати кущ, за яким стояв хижак. Білий, великий, з чорними очима.

Минуло ще хвилин п’ять, але нічого не відчула. Лише шкіра почала палати як в перші спроби щось зробити. «Йотуна лишила мене сил?» - промайнуло в голові, адже це пояснювало реакцію тіла на будь-яку спробу. Вона не згоріла на сонці, з неї наче зняли магічний шар, оболонку. Це й викликало дивний біль, схожий на опік.

Опустивши погляд на руки, одразу закричала. Долоні дівчини були в крові, що витікала з ран посередині. Не було жодного живого місця, кожен сантиметр мав порізи. Це було схоже на колючий дріт, який Мілана схопила та годину тягнула й тягнула, тягнула й тягнула.