Глава XIV

​Рись зникла одразу за татком. Глянула на дівчину, фиркнула та закрила очі. Розтанула в повітрі, повернувшись до нескінченного лісу. Мілана відчувала коливання свого світу навіть з Сутінок. Вона напружилась та закрила очі, намагаючись зібрати сили в кулак. Коли глянула на Костю, побачила його розгублений погляд, що блукав по Істинному світу. Зупинився на сестрі.

​- Ми щось вигадаємо, - тихо мовила дівчина, але олень просто махнув рогами та почав зникати, - я маю зупинити йотуну, - вже сама собі мовила та зітхнула.

​Вона розуміла, що брат з сестрою налякані новинами. Вони звикли до свого нового життя, але остання розмова нагадала про те, хто в цьому винен. Татко декілька хвилин назад повідомив, що їх дім скоро зникне, разом з всіма охоронцями. Ось вони є, а ось – їх не стане. Від цих думок, серце почало сильно калатати в грудях. «Я винна в усьому» - крізь сльози мовила Мілана, відчуваючи, що їй стало холодно.

​Обійнявши себе руками за плечі, почала ходити зі сторони в сторону. Все почалось з прокляття, коли Істинний світ почав руйнуватись. Коли татко вмовив йотуну лишити все, він пішов на страшний крок – знищити свою доньку, віддати її світ до лап цього створіння. Життя вже було не тим, але існувати було можливо. Звикнути, пристосуватись, стиснувши зуби.

​Але в той день, коли дві дівчини вирішили влаштувати пікнік в лісі, все змінилось. «Я не винна в тому, що саме мене затягнули Костя та Аринка, - промайнуло в голові, - але й вони не винні, що мали це робити. Це кляте замкнене коло».

​Відчувши сили, прагнувши звільнитись, Мілана перевернула все з ніг на голову. Вона частково згадала ким є. Вона навчилась контролювати силу. Вона дала відсіч істотам, що виявились її братом та сестрою. «Скільки всього впало на мою голову!» - закричала в думках.

​Мілана оглянула пусту галявину та сіла там де стояла. Повертатись до табору вона не могла. Костя та Аринка змінили спогади дітей, ніхто не чекав дівчину назад. А рідні, кинувши дивні погляди, просто зникли без слів та емоцій. «Олень та рись ненавидять мене, - була впевнена в цьому, - про що говорити зі мною, коли для них завтра вже може не настати?».

​Несподівано, земля затремтіла. Стовбури дерев почали вібрувати, хоча листя та голки вперто мовчали. «Хоч би вітерець подув» - майнуло в голові, але замість цього дівчина почули гуркотіння. З’явився гул, що наче йшов з глибин, намагаючись вивільнитись. Аж раптом, за декілька метрів від Мілани, земля розійшлась. Величезна тріщина ставала все більш широкою, а з середини почав повільно виходити пар.

​Підскочивши на ноги, швидко витираючи сльози, творець нескінченного лісу кинулась в сторону старого табору. Там не було дітей, не було звірів. Відчула, що не може витримати очікування. Треба діяти. Треба бігти. Не розбираючи дороги, щодуху кинулась вперед.

​Перед крутим спуском до озера, сповільнилась та стрибнула вниз. Впавши на листя, понесла вперед, час від часу натикаючись на коріння. Біль, що розходився тілом був притупленим. Здалось, що цього не достатньо, щоб покарати дівчину. Мілана тихо закричала, відчувши нові сльози на очах.

​Вискочила до озера, кинулась через кам’яний пляж. Оминула острови кущів, дісталась лісової річки з чорною водою. Без страху та сумнівів, вскочила в воду та спинилась. Дихати було неймовірно важко. Тремтіло божевільне серце, що норовило вирватись з грудей. Та земля не тремтіла.

​Мілана опустила руки у воду, долонями зачерпнула та намочила обличчя. Бажаної прохолоди не відчула. Істинний світ не має нічого спільного з життям та відчуттями. Чортихнувшись, вийшла з води та побігла на пагорб, оминаючи норки лисиць.

​Пройшло не більше години, як дівчина впала на пісок на невеликій галявині з двома деревами. Вона прийшла до старого табору. Розбитого, знищеного, покинутого істотами. Закрила очі та вигнала темряву з голови.

​Несподівано, в вуха вдарив спів пташок та шелест листя. Відчула вітер, що підхопив її волосся та сонце, промені якого зігрівали. Вона повернулась в нескінченний світ. «Я вдома» - промайнула думка, від якої одразу стало соромно. «Я відібрала ці відчуття у брата з сестрою. Чи має я право радіти?».

​Зітхнувши, простягнула руку, занурившись в теплий пісок. Вдихнула повними грудьми, відчуваючи приємний аромат дерев та рослин. «Як все це виправити?» - спитала себе, не очікуючи відповіді.

​- Як тільки Істинний світ буде знищено, - Мілана лягла на пісок та подивилась в чисте сине небо, - всі істоти, що його населяли втечуть, - задумавшись розглянула найближчу сосну, - та пройде день, всі ці створіння зникнуть, розтануть в повітрі. Татко не хоче нікого відпускати. Можливо, він просто не здатен це зробити, - тихо хмикнула, - мене відпустив, але якою ціною. Як я взагалі переродилась? Мене не хотів відпускати нескінченний ліс? – помовчала, збираючись з думками, - ліс покликав мене, до того ж в формі людини. Чим люди такі особливі?

​Мілана підняла долоні, почала розглядати. Промені сонця прослизнули крізь пальці, впавши на обличчя. Вся ця краса викликала посмішку. Дивну та сумну.

​- Людина вміє відчувати, - знову звернулась до себе вголос, - людина вміє співчувати. Чи означає це, що нескінченний ліс хоче, щоб я врятувала всіх істот? Але як? Я не маю жодних відповідей, - відчула тяжкість в грудях, паніка знову захоплювала контроль над тілом.

​Аж раптом, недалеко від галявини почувся рух. Дівчина підвелась та глянула в ту сторону. Спочатку нічого не помітила, але несподівано кущі захитались. Вона мала підвестись, приготуватись до незваних гостей. «Мені байдуже» - промайнули в голові слова татка, що опустив руки.