Глава XII

Навколо зникли барви, сірі відтінки заполонили весь світ. Вітер сховався, сонце зникло. Лише біле небо заглядало через верхівки дерев. Істинний світ був мертвим. Він наче завмер назавжди.

​Мілана впала на землю, але одразу підвелась та відскочила від Івана. Хлопець повільно підвівся, повернувшись до дівчини спиною. Він хотів показати, що не боїться її. Стряхнув з себе бруд та глянув на Семене, що лежав без тями.

​- В нашому світі ти не маєш сил над стихіями та природою, - тихо сказав Іван, розвернувшись до Мілани, - навіщо ти потягнулась за нами?

​- Тому що, я маю повернути своїх друзів додому! – крізь зуби мовила, стиснувши кулаки, - Ти не маєш права нахабно забирати їх, лишати звичайного життя.

​- Я вже казав, - Іван засміявся, - Ти собі можеш, а я ні? Не вийде, сестричко!

​Хлопець загарчав та швидко почав перевтілюватись в ведмедя. Тіло збільшилось та округлилось, покриваючись шерстю. Він швидко втратив людську подобу та відкрив пащу. Впав на чотири лапи, закривши собою Семена.

​«Я прошу тебе йти звідси, - в думках мовив Іван, - я не хочу тебе вбивати чи гнати в шию. Домовились?»

​- Ти зможеш мене вбити, - сумно всміхнулась Мілана, - свою сестру?

​«Всі ми брати та сестри, - кинув ведмідь, - але ти знищила наш світ, знищила наше життя. Чому я не можу помститись?»

​- Татко вже помстився, - підняла плечі дівчина, - він вбив пуму. Вона зникла назавжди. Я – не вона.

​«Мені байдуже, - загарчав Іван, - йди звідси. Ти знаєш як це зробити. Діти залишаються зі мною».

​Перевіряти сили істоти Мілана не хотіла, адже вона дійсно була лише дівчиною. До того ж, вона не знала наскільки ведмідь володіє силою. Знала точно, що вона сама нещодавно зрозуміла ким є. Що вже казати про свої здібності.

​Зітхнула та подивилась навколо. Лише зараз помітила дуб, схожий на велетня дуба. Він був значно молодшим і меншим. Чому не ризикнути? Та Івану набридло стояти та чекати. Він зробив декілька кроків вперед. З його пащі текла слина, а очі світились гнівом. Дівчина напружилась, швидко продумуючи план дій.

​Ліс навколо не мав нічого особливого. Вона може спробувати втекти, але цей небезпечний хижак бігає дуже швидко. Вона дійсно не пума, шансів не було жодних. Дуб? Вилізти на дуб і там сидіти? Це не було перевагою, просто відтягне час.

​Не встигла зробити й кроку, як Іван зірвався з місця, піднявши лапи. Він виставив пазурі вперед, намагаючись схопити дівчину. Необережний крок назад і корінь, що виник на шляху, змусив дівчину розкинути руки в сторони. Вона перелякано глянула на ворога та, закричавши, впала на землю.

​Ведмідь накинувся зверху та всією силою натиснув лапами на долоні. Дівчина закричала від болю, спробувавши вирватись. Але це було не можливо. Вона відчула кігті, що почали стискатись, причиняючи ще більше болю. Іван відчував перемогу, нахилившись до Мілани. Його слина текла, з пащі огидно тхнуло.

​«Ти нічого не можеш зробити, - мовив Іван, - вимітайся звідси. І тоді я залишу тебе живою. Обійдусь тими дітьми, що в мене є. – він хмикнув, кинувши погляд на Семена, - можливо ще заскочу до вас. Але ви прокляті, мені навіть бути поряд з вами не приємно».

​- Якщо ти вважаєш, - через біль видавила Мілана, - що грубою силою ти отримаєш перемогу, то ти дуже помиляєшся.

​Дівчина напружила руки та почала піднімати їх. Здивований Іван відчув, що його лапи піднімаються разом з дитиною. Стисла зуби та гнівно глянула на істоту. Він відчув тремтіння, поколювання в лапах. Це насторожило. Він відчув холод, що почав пробирати до кісток. Це не можливо, враховуючи те, що Істинний світ не має погоди.

​Несподівано, Іван відчув як на хутро впала сніжинка. Різко підняв морду на небо та побачив, що пішов сніг. Раптом, Мілана засміялась, наче й не відчувала болю. А ось біль перейшов до ведмедя. Наче блискавка вдарила – все навколо побіліло. На мить він втратив зір, та коли білизна почала зникати, опустив морду на дівчину.

​На землі було пусто. Іван підскочив на задні лапи та почав крутитись на місці. Дівчина стояла поряд з Семеном та цокала язиком. Глянув на лапи, вони почали синіти. Сама шерсть почала покриватись скоринкою льоду. Ведмідь відчув паніку, що йшла з середини.

​- Коли я стала людиною, - мовила Мілана, - я не стала слабіше. Навпаки, тепер я можу ввести в оману. Ти такий величезний, вирішив, що я тобі не загроза.

​Іван відчув як стисло груди, наче саме серце почало покриватись льодом. Страх вибухнув в голові. Він почав дерти себе лапами, ревіти як божевільний.

​«Що ти накоїла, - тремтячим голосом закричав Іван, - вирішила вбити мене?»

​- А не це ти збирався зробити зі мною, - у відповідь крикнула розлючена дівчина, - не ти хотів мене вбити?

​«Ти дійсно страшна істота, - крикнув Іван, впавши на землю, адже ноги почали нити від холоду, - татко був правий, коли вбив пуму».

​- З татком ми ще поговоримо, - вже спокійно відповіла дівчина, піднявши руку, - не бійся, я не хочу тебе лишити життя. Поки ти не повернеш мені всіх дітей.

​Ведмідь деякий час повзав по землі, намагаючись розбити скоринку, але в нього нічого не виходило. Паніка та страх змушували його серце шалено битись. Він почав хрипіти, оскільки навіть дихати стало холодно. Застрибали білі плями навколо. Він тримався, але розумів, що скоро втратить свідомість.