Глава XI

Високий та худий, зі світлим коротким волоссям, хлопець стояв та всміхався. Його ніс покритий ластовинням, практично сяяв в променях сонця. Звичні штани хакі та футболка з короткими рукавами. Лише погляд був іншим, Мілана одразу звернула на це увагу.

​- Привіт, Мілана, - мовив Іван, - давно не бачились!

​- Не хочеш мені пояснити що тут відбувається? – замість привітання, спитала дівчина.

​Семен встав з піску, схопивши свою зброю. Спочатку дивився на Івана, потім на Мілану. Відкривав та закривав рота. Він хотів запитати щось, але не наважувався. Дівчина на мить відірвала погляд від колишнього друга та підняла руку, розкривши пальці.

​- Вибач, але тобі треба трохи подрімати, - після цих слів Семен закрив очі та впав на землю, втративши свідомість.

​- Доволі грубо, - хмикнув Іван та завів руки за спину, - я сподівався, що все буде значно простіше. Не думав, що ти мене відслідкуєш, - він помовчав, - але мені здається, ти стала ще сильнішою ніж була. В чому твій секрет, сестро?

​- Не потрібно називати мене сестрою, - відрізала та стисла кулаки, - ти брехун та злодій.

​- Чекай, чекай, - хлопець підняв палець, вказуючи на Семена, - спочатку почнемо з того, що Істинний світ знищила саме ти. Не я вирішив погратись в творця, - його голос став грубішим, посмішка зійшла з обличчя, - Не я затягував невинних дітей до нескінченного лісу, аби ласувати їх енергією. Але! – уважно глянув на Мілану, - ти взагалі знала про те, що всі охоронці стали приреченими на вічні страждання?

​- Що це означає? – не зрозуміла дівчина, - Чому приречені?

​- В Сутінках, - він хмикнув, згадавши колишню назву проміжного світу, - немає нічого живого. Згадай, все сіре. Навколо тиша. Жодного звіра, жодної рослини. Вважай, що це просто музей з деревами. Як охоронці там мали виживати? – махнув головою, побачивши реакцію Мілани, - шана нашому татку, адже ми не отримали вашого прокляття. Ми можемо їсти що завгодно, і не відчувати вічного голоду. Але ми змушені постійно тікати в інші світи. Ми змушені шукати їжу де завгодно, але не в Істинному світі. – розвів руки в сторони, - бо її там немає. Дякуємо, творець, - жартівливо поклонився та знову глянув в очі дівчини, - кожен день ми маємо повернутись додому, або помремо. Ти про це теж не знала? О ні, я бачу ти вже знаєш. Костя та Аринка тобі вже до вподоби? Звичайно! Це ж твої рідні брат з сестрою. – несподівано оглянув все навколо та покрутився, - де вони? Бачу, ти дбаєш про них? Боялась, що я можу скривдити їх?

​- Навіщо тобі діти? – Мілана спробувала взяти розмову в свої руки, - ти сам казав, що можеш ходити різними світами.

​- Мені набридло бути залежним від Істинного світу. Я наче пес на короткому ціпку, - відповів, - Я не хочу нікуди переходити, нічого шукати. Аж раптом я натрапив на нескінченний ліс, - знову покрутився, - відчув оленя та рись. Почав спостерігати та зрозумів, що ви знайшли скарб. Справжній скарб! Ці діти мають неймовірну енергетику, яку можна втягувати в себе. Навіть відмовився від фізичної їжі! – тихо засміявся, глянувши на Семена, - якщо дітей перетягнути до себе в Істинний світ, тоді не потрібно нікуди більше мандрувати, - постукав пальцем собі по скрині, - Татко не поспішав. Він вже старий. Йому не так потрібен наш комфорт. Він взагалі вирішив забути про своїх охоронців. Він забув про своїх дітей! В один прекрасний день, я зрозумів, що зможу відродити наш дім!

​- Але діти мають щось їсти, - Мілана підняла плечі, - вони мають десь жити та відчувати. Ти мав це зрозуміти.

​- Це не так важливо, - махнув рукою Іван, - зроблю щось схоже на дитячий майданчик, що був на нашій галявині. Можливо, побудую декілька будинків. Будуть там жити. Їжі треба не багато. Візьму двох-трьох помічників, вискочимо в інший світ та знайдемо їжі. І все! – розвів руки, - Вуаля! Пам’ять почистити та тихо контролювати. Цього буде достатньо.

​- Це не стадо баранів! - обурилась дівчина, але Іван обірвав її.

​- Ти стала така сердечна, коли сама переродилась на людину? – засміявся, показавши на неї пальцем, - до того, як татко не вбив тебе, ти мала геть іншу думку. Тому, так, це стадо баранів. Мені не цікаво, що вони там думають та відчувають. Я хочу отримувати їх енергію. На цьому все.

​Мілана на мить заплющила очі, знявши уявний захист. Одразу відчула хвилі пошуку які відправляли олень та рись. Іван теж відчув це, миттєво напружився.

​- Не потрібно грати зі мною, - попередив хлопець, - я не перший день живу в цих світах. Я відчуваю все, що ти робиш. Повідом своїм родичам, щоб не наближались.

​- Хвилюєшся, що ми тебе здолаємо, - всміхнулась Мілана, - правильно хвилюєшся.

​- Ні, не за це, - Іван байдуже глянув на Семена, - у вас просто не буде шансів знайти Діму та Аню. Я хочу домовитись з тобою.

​- Цікава ти істота, - хмикнула, - до цього ти просто крав дітей, тепер ти хочеш домовлятись? Я не торгуюсь дітьми.

​- Тоді тобі ніколи не побачити свою подругу, - лише кинув Іван, - домовились?

​- Якщо я хочу врятувати інших, я можу дозволити собі втрату двох.

​- Ти брешеш, - засміявся Іван, вхопившись за живіт, - ти не зробиш цього, - заспокоївшись, потягнувся та продовжив, - кажи братику та сестричці, щоб залишались на місці. А ми з тобою будемо домовлятись.

​Мілана не відповіла згодою чи відмовою. Довго дивилась в очі Івану, намагаючись зрозуміти його задум. Вона була розлючена та спантеличена одночасно. Але жоден мʼяз не ворухнувся на її обличчі. Не хотіла видавати свою паніку.