Глава VIII

Тільки сонце почало сідати за горизонт, діти повернулись до печери. Без новин, без результатів, без зниклих дітей. Лише Мілани та її брата з сестрою не було видно. Дівчина відчувала, що потрібно трохи зачекати. Не хотіла кидати поклик, вони скоро повернуться.

​Тим часом, небо швидко затягнули хмари, поглинаючи промені. Сутінки швидко огорнули ліс. Серце Мілани стисло наче в кулак, адже вона на мить побачила Істинний світ. Лише мозок чітко розумів, що це не можливо. «Я не хочу більше знищувати світи, - промайнула в голові сумна думка, - але й виправити це не можу».

​Пролунав грім. Раптом почав падати сніг, не зважаючи на теплу погоду. Це змусило дівчина обійняти себе за плечі. Відчула, як почали стукати зуби. В її силах припинити це, розвести хмари, змусити сонце повернутись на небо. Але вона нічого не робила, наче карала себе. За що? За те, що викрадала дітей. За те, що торкнулась забороненої крові. За те, що змусила своїх рідних брата та сестру існувати, шукаючи порятунку.

​«Чому не йдеш до печери? – спитав в думках Костя, несподівано вийшовши з-за дерев, - дивна погода, не вважаєш?».

​Мілана легко всміхнулась, махнувши головою в сторони. Перед нею стояв хлопчик, на голові якого вже насипала снігова шапка. Футболка та шорти промокли, але жодної ознаки, що йому холодно – не було. Одразу уявила оленя з товстим хутром. Такому створінню дощ та сніг не зашкодять. Цього не скажеш про лісову рись, що мала коротку шерсть.

​Вискочила Аринка, зуби та кулаки стиснуті. Розгнівано глянула на рідних, зупинившись.

​- Я маю все робити сама? – спитала дівчинка тонким голосом, - Олень, - звернулась до брата, - я ненавиджу холод, ти знаєш про це! Тобі було важко відігнати хмари?

​Закрила очі та трохи розвела руки в сторони. Мілана відчула, що дівчина майже перейшла до Істинного світу, аби схопити хмари лапами, розірвати їх. Знову всміхнулась, оскільки розуміла, що у Аринки не має жодного шансу на це.

​«Я не можу нічого змінити, - здивовано відповіла рись через хвилин п’ять мовчання, - хтось з вас втручався в цей хаос?»

​«Я нічого не робив, - чесно відповів олень, - бродив собі лісом, поки не зрозумів, що маю повернутись. Хоча ніхто з вас мене не кликав, - помовчав, зітхнувши, - я не розумію де нам шукати Аню та Діму».

​- Їх тут немає, - тихо мовила Мілана, потираючи плечі, - дітей немає в цьому світі.

​Брат та сестра нахмурившись, глянули на дівчину. Мовчали, але в поглядах було питання. Можливо, згадали стару звичку? Старшу сестру не можна перебивати! Ось і зараз, очікували, що вона скаже.

​«Холод допомагає мені зосередитись, - пояснила Мілана в думках, - сніг наче сотні та тисячі маленьких провідників. Я відчуваю кожен міліметр світу»

​«То це ти викликала цю жахливу погоду? – спитала рись, тихо загарчавши, - не могла просто сказати про це?»

​«Скажу більше, - Мілана уважно глянула на Аринку, - з цього моменту, ніхто не зможе вплинути на мій світ. Я створила його, але не контролювала. Навіть тоді, коли я була пумою, я цього не розуміла, - відпустила плечі та розвела руки, - я можу зібрати всіх звірів. Можу влаштувати ураган. Можу просто все спалити»

​Вдарила блискавка та сніг пустився стіною. Аринка загарчала сильніше, але не наважувалась крикнути на Мілану. Стояла на місці, засипана велетенськими пухнастими сніжинками. Творець світу повільно глянула на руки. Деякий час просто розглядала мокрі долоні. Зітхнула, повернувшись до брата з сестрою.

​- Я влаштувала справжні пошуки, - пояснила, - дощем, водою, лісовими жителями – показала пальцем на небо, - навіть сонячні промені задіяла. Дітей немає. Але головне не це, - вона помовчала, - дивно, але ведмедів не має в цьому лісі.

​- Ти згадала своє минуле? – спитав олень, насупившись, - ти можеш контролювати цілий світ?

​- Нажаль, я не згадала нічого зі свого минулого, - пояснила, піднявши плечі, - але мені допомогли зайняти своє місце, - тихо засміялась.

​- Це звичайно неймовірно цікаво, - хрипко відповіла рись, з якої опадав сніг, - але можливо, зайдемо всередину та поговоримо там? – Аринка чхнула, закривши ніс та рот, - так і захворіти можна.

​- Ти сказала, що в лісі немає ведмедів, - спитав олень, не звернувши уваги на рись, - навіть уявити не можу, як ти це зрозуміла, але тобі видніше, творець. – помовчав, - яким чином ви могли бачити цю небезпечну тварину?

​- Я теж про це подумала, - погодилась Мілана, - відповідь проста. Це ключ до нашої проблеми, - поглянула на оленя та рись по черзі, - ця істота з іншого світу. Вона прийшла, викрала дітей, перетягнувши до себе.

​«Це нісенітниця якась, - тільки й мовила рись, зробивши крок до печери, - ви як хочете, але з мене досить, я йду грітись!»

​Мілана чортихнулась, підняла руку та клацнула пальцями. Несподівано, снігопад обірвався, наче хтось просто закрив кран. Аринка від здивування відкрила рота.

​«Так швидко? – спитала, оглядаючи хмари, що розійшлись, відкриваючи зорі, - не можу скаржитись, але так миттєво змінювати погоду я не вмію».

​«Кажу тобі - навіть промені сонця можуть мені передавати те, що бачать, - відповіла Мілана, - але ти відволікаєшся. В світ нескінченного лісу проникає істота у вигляді ведмедя, краде дітей й морочить нам голову».