Глава VII

Чкурнувши в печеру, Мілана побачила переляканих дітей. Хтось тер очі, намагаючись прокинутись. Хтось ходив кругами, час від часу заглядаючи під каміння, наче Діма міг там заховатись. Єдині, хто тримали спокій в кулаках – були Костя та Аринка. Лише вони просто стояли біля вогнища та дивились один на одного, не відриваючи погляди.

​- Може він надувся та пішов пройтись лісом? – дівчина почула голос Миколи, - Образився на мене вчора.

​- Менше треба знущатись над людьми, - кинула розлючено Мар’яна, виходячи з дальнього тунелю, що вів до велетенського підземного озера, - і тоді діти не будуть зникати.

​- Аню теж я образив? – вибухнув Микола та розвів руки, - Мілана, скажи нашому ватажку, що це не так! – хлопець помітив дівчину, що тільки но прийшла.

​Мілана нічого не відповіла, одразу рушила до своїх брата та сестру. Істоти одразу зреагували, наче побачили її боковим зором. Костя підняв руку наче хотів сказати «Не заважай!»  Дівчина насупила брови, але не спинялась. Одразу на думку прийшов Поклик. Саме таким чином, істоти в свій час намагались знайти її, покликати через Істинний світ.

​Дівчина підійшла до дітей та спробувала торкнутись одного з них уявою. Рись одразу зреагувала силовим полем. Вона досі тримала стіну перед собою від Мілани. А от олень був відкритий. Мілана спробувала увійти в його голову та одразу відчула той самий Поклик. Утворивши пару, істоти разом відправляли наче сигнал в різні сторони. Знову, згадався кажан та його метод орієнтування в просторі. Тут відбувалось щось схоже.

​Мілана оглянулась, зрозумівши, що ніхто не дивиться на них та закрила очі. Вона знову торкнулась оленя та спробувала приєднатись до сигналу. Відчула здивування сестри та радість брата. Він сподівався, що вона зробить це. Дівчина усміхнулась, пускаючи свою силу в казковий канал. Невидимі хвилі розійшлись з подвійною силою, на це Мілана одразу звернула увагу. «Я сильніше їх двох? – подумалось дівчині, - якщо це залежить від віку, то скільки ж мені років?»

​Далі відбулось те, що Мілана й уявити собі не могла. Вона наче стала частиною хвилі, пливла з неймовірною силою вперед, проходячи всі перешкоди на своєму шляху. Одночасно. В усі сторони. Одразу мурахи побігли по рукам та ногам. Божевільно та неймовірно цікаво!

​Перед очима пейзажі змінювались наче слайд шоу. Ось гірське озеро. За мить вже річка та дерево з зграєю лисиць. Наступним була стежинка через ліщину. Пагорби. Горілийтабір. Мілана побачила басейн, який Аня з Костею вирили, галявину. З’явилась місцина, де перший раз подруги ночували в чарівному лісі. Перехрестя. Вихід з лісу, що був зациклений істотами. Пустота.

​Те саме відбувалось в усіх напрямках, лише місцевість була Мілані не відомою. Але всі ці одночасні подорожі у вигляді хвилі закінчувались нічим. Ні Діми, ні Ані.

​- Що ви робите? – десь здалеку почувся голос Василя, - Агов!

​Мілана швидко відкрила очі та подивилась на хлопця, сумно всміхнулась йому. Костя та Аринка теж прийшли до тями та сіли на стовбури, зображуючи втому та сум.

​- Не прокинулись ще, - буркнув Костя, пнувши камінчик біля себе, - тому стоїмо та гав ловимо.

​- Мар’яна каже збиратись та йти на пошуки, - пояснив Василь свою знервованість, - два рази казала, а ви як три стовпи, стоїте та не рухаєтесь.

​- Дійсно, я вина, - Мілана захлопала оченятами, - змусила не спати, розпитувала за ваші пригоди. Вибач.

​Оскільки в печері вже нікого не було, Василь знову нагадав за пошуки, взяв гілляку та вийшов до тунелю. Лишились істоти Істинного світу. Мілана опустила очі на Аринку та побачила паніку. Це було дивно, адже рись завжди вела себе гордо та впевнено.

​- Їх ніхто не викрадає в цьому лісі, - мовила дівчина, звертаючись до брата з сестрою, - якщо ми не можемо їх покликати, то їх немає в цьому світі.

​- Або вони зайшли занадто далеко, - погодився Костя, - але це не можливо, тут все закільцьовано. Хоча може вони теж наші брати та сестри? – він тихо нервово засміявся.

​- А такі були? – не зрозуміла гумору Мілана, - є інші діти живого дерева?

​- Не знаю, - втрутилась рись, - ніколи не бачила таких. Але, скажу чесно, мені ніколи не було це цікаво.

​- Лишається лише один варіант, - підвела підсумок дівчина, - це діло рук татка. Я вже казала, що я до цього не причасна. Інших істот ми не бачили. Крізь землю діти не провалюються. Тому, лише татко.

​-  І що нам робити? – спитав Костя, - такими темпами, діти всі зникнуть до останнього. В цілому, тобі це на руку, - він глянув уважно на Мілану, - але нам з риссю не вижити без енергії – він помовчав, - а ти не відчуваєш голод?

​- Ні, - махнула головою дівчина, рада цьому факту, - напевно, коли я переродилась, то цей момент зник сам собою. Я їм, п’ю, не відчуваю той голод, про який ти кажеш.

​- Може, швиденько нас вб’єш? – тихо пожартувала рись, - ми собі переродимось та й будемо жити як і жили.

​- Тільки ви ще й пам’ять втратите, - нагадала Мілана та всміхнулась сестрі, - тобі воно треба?

​Істоти озирнулись по сторонам, згадавши, що лишились самі. Не потрібно себе видавати, тому взяли зброю та рушили до виходу. Мовчали, кожен в своїх думках. А Мілана не припиняла думати про татка. «Але навіщо йому це?» - питала сама себе. Він підслухав розмову, та вирішив мені допомогти? Навіщо? Спочатку вбиває, тепер допомагає? Голова почала нити від нав’язливих дивних думок.