Глава VI

Ранок прийшов несподівано. Наче тільки закрила очі, а сонце вже запустило свої промені в печеру. Мілана відкрила очі, закривши їх рукою. Відсутність даху в печері – це неймовірно гарно, але не практично. Скільки зараз часу? Відчувалась прохолода, яка окутала печеру за ніч та не розвіялась досі.

​Дівчина сіла на своєму ліжку та потягнулась. Ноги й таз нили від твердої підлоги, будь-який рух шиї віддавав імпульсом болі. Позіхнула та потерла очі. Одразу звернула увагу на те, що Кості та Аринки не було. Вона простягнула руку та торкнулась сухої трави. Вона була холодною. Істоти зникли дуже давно. «Цікаво, чому так?» - подумала, нахмурившись.

​Тихо встала, оглянулась. Діти спали. Лише вартовий мав сидіти на вході в печеру, та звідси його не було видно. Багаття давно перегоріло, лишились декілька вуглинок, що віддавали червоним кольором. Мілана не витрачаючи часу закрила очі та запросила темряву в свою голову.

​Майже одразу холодне повітря стало ще холоднішим, а промені сонця зникли взагалі. Відкрила очі та побачила абсолютно пусту печеру. Пусті ліжка, холодне багаття. «Якщо мої спогади дійсно правдиві, раніше Істинний світ був таким же прекрасним як і світ нескінченного лісу. Але саме вона все зіпсувала. Зітхнувши, рушила вперед. «Будемо якось виправляти» - пролетіло в голові.

​Вийшовши до багаття, повернула до виходу з печери. Пройшовши вахту в Істинному світі, не вияве себе для охоронця. Мілана не хотіла зараз говорити з кимось, всміхатись, бути ввічливою. Вона має зрозуміти, куди саме зникла Аня, хто її викрав.

​Пройшовши кам’яний балкончик, не довго думаючи, повернула ліворуч, до велетня дуба. Сотні, а то й тисячі років, вона та її брат з сестрою жили саме біля дуба. З однієї сторони, вони діти живого дерева, з іншої – вони просто охоронці. «Де олень та рись?» - промайнуло в голові, але майже одразу вона почула голоси. Вона не розуміла, що саме говорять, але звуки йшли саме з домівки істот. Прискорившись, швидко минула всі перешкоди та вийшла на відкриту галявину, з якої відкривався стовбур велетня.

​Знайома місцевість стисла серце дівчини, адже стільки всього відбулось саме тут. Зліва щільний ряд дерев та тунель, що вів до галявини з дитячим майданчиком. Справа гірське озеро, оточене деревами та схилами. На секунду, їй здалось, що це все дійсно рідне та миле серцю. Але як сірий та мертвий світ може бути домівкою?

​Щойно, Мілана зробила крок вперед, як голоси обірвались. В очі кинулись дві тіні, це були олень та рись. Олень стояв за стовбуром дерева, а рись лежала на боку, гордо піднявши морду, склавши лапи. Істоти обернулись на дівчину. Костя махнув рогами, вітаючись, а рись просто фиркнула, вказуючи, що не рада бачити свою сестру.

​«Привіт! – Мілана кинула думку свої родичам, - а я вас шукала»

​«Навіщо ти нас шукала? – спитала рись, в голосі якої відчувалась огида, - ми тепер маємо тобі казати куди ходимо, та що робимо? Тому що ти наша старша сестра?»

​«Послухай, Аринко, - сказала Мілана, але зрозуміла, що зробила помилку, - послухай, рись, - швидко виправилась, - чому ми витрачаємо час на сварки? Я не можу зараз виправити те, що наробила. Але я хочу виправити!»

​«Не звертай уваги, - всміхнувся олень та вийшов вперед, запрошуючи сестру до себе, - то чому ти нас шукала?»

​«Я прокинулась з самого ранку, але вас не було, - відповіла Мілана, - чому ви не спали?»

​«Тобі дійсно добряче влетіло по голові, - вже спокійніше сказала рись, - ти взагалі нічого не пам’ятаєш?»

​«Чесно, взагалі, - Мілана зітхнула, з надією подивившись на рись, - все що я знала і зрозуміла – я вам розповіла. Спогади з дитинства, як я стала людиною пропустила, але це не має бути вам цікавим»

​«Поки в нас є час, - сказав спокійно олень – слухай. В той самий день, коли ти вирішила спробувати кров дерева, - рись не витримала та фиркнула, - ми були з тобою. Ми дійсно слухали тебе в усьому, адже ти наша старша сестра. – він помовчав, - було гидко, але потім ми відчули тепло, що розходилось нашими тілами. Неймовірні сили прийшли до нас. Було враження наче ми тепер можемо все. Та ця ейфорія тривала не довго. Ми бігали як навіжені, збиваючи дерева, що виривало з корінням. Ми перетворювались в інших істот, навіть в слонів та влаштовували перегони. Ми багато чого робили, - олень зітхнув та махнув рогами, - але сили з часом пішли від нас, лишивши не тільки можливості в усьому, а й визвавши шалений голод»

​«Наш Істинний світ в той час населяли лісові звірі, - подала голос рись, - ми з тобою кинулись втамувати голод, але нас спіткало розчарування. Скільки ми не вбивали тварин, шлунок нив й надалі. Ми не могли рухатись, жувати. Але ніщо нам не допомагало»

​«Так, а я собі обдер всю кору з усіх дерев, та майже вищипав всю траву навколо, - погодився олень, подивившись на рись, - голод був страшний. Це почало лякати. Звичайно, прийшла думка – а якщо ми знову будемо пити кров дерева? – він знову зітхнув, - ми зробили це і відчули спокій. Сили повернулись, голод зник. – олень подивився уважно на Мілану, - ми зрозуміли, що потрапили в пастку. Випивши святу кров, ми прирекли себе на загибель. Татко заборонив це робити, а ми ослухались»

​«І як ми вирішили це питання? – невпевнено спитала дівчина»

​«Як і всі перелякані діти, - сказала тихо рись, - ми покликали татка»

​«Пройшло багато часу, - мовив олень, - але я досі пам’ятаю як він несамовито кричав на нас, як гнівався, як кидав блискавки. Мені здавалось, що вже тоді Істинний світ розколиться та зникне. Але я був не правий. – Костя мотнув мордою, - після того, як татко вилив на нас свій гнів, він розвів руки в сторону та підняв плечі. «Ну що ж, ви помрете» - тільки й сказав він. Та попередив, що якщо ми знову будемо пити кров – він сам нас вб’є. Розвернувся та пішов геть. З того моменту ми його більше й не бачили»