Глава IV

Аринка підняла руку, показуючи, що не збирається більше атакувати. Вона підозріло глянула на Мілану, звузивши очі. Щодо рисі, то хижак нервово замахав своїм коротким хвостом. Погляд був переляканим.

​«Як це можливо? – Мілана почула голос Аринки у себе в голові, - чому ти вирішив так?»

​«Вона має спогади про нас, - дівчина зрозуміла, що діалог між істотами чує і вона, - спогади, де ми втрьох».

​«Ти брешеш, - випалила рись, подивившись в очі можливій сестрі, - ти вигадала все це».

​«Як ти собі це уявляєш? – Мілана теж звернулась думками до істот, - я навчилась робити ілюзії як ви, але я не можу вигадати того, що зі мною ніколи не відбувалось – зробивши паузу, вона додала, - тим більше, якщо це відбувалось тисячі років назад».

​Поки діти стояли та мовчки дивились один на одного, Мар’яна почала приходити до тями. Костя швидко підскочив до дівчини та почав допомагати їй встати. Ватажок схопилась за голову, якою вдарилась об камінь, почала терти її. Потім підняла погляд на Аринку та округлила очі.

​- Як ти це зробила? – голос її тремтів, - Ти просто махнула рукою!

​- Тобі здалось, - всміхнулась Аринка, - я нічого не робила. Певно, ти просто підсковзнулась або перечепилась об камінь, - вона показала руками навколо, - їх тут досить багато.

​В той же час, Мілана помітила як тонка ниточка вискочила з рисі та попрямувала до переляканого ватажка, торкнулась голови. На мить, їй здалось як вона побачила імпульс, наче кулька. Вона швидко пройшла по нитці від істоти до Мар’яни. Дівчина на секунду застигла на місці. Раптово, її погляд пом’якшав.

​- Ти права, - всміхнулась Мар’яна, - я просто впала. Треба з цим камінням обережно, так можна й руки з ногами переламати, - поглянула на Мілану, - точно, я так бігла до нашої подруги, що навіть під ноги не дивилась.

​- З тобою все гаразд? – спитала Мілана та зробила крок вперед.

​Рись загарчала, показуючи, що не хоче, щоб та наближалась. Мар’яна хотіла щось спитати за Софію, свою сестру, але по нитці знову пройшов імпульс, після чого дівчина обірвала себе на пів слова. Вона всміхнулась, розвернулась до тимчасового табору й просто собі пішла.

​«Ось так ви тримаєте тут дітей? – вирвалось у Мілана думка, вона одразу зрозуміла, що олень та рись почули її»

​«Якщо ти наша сестра, - відрізала Аринка, - то ти маєш знати, що це саме твоя наука. Чи ти забула? Взагалі, якщо ти нас кинула, то чому повернулась?»

​Мілана розуміла, що ті спогади, що з’явились в неї ніяк не зможуть допомогти в звільнені дітей. А якщо олень та рись дізнаються, що вона нічого не пам’ятає, то взагалі не будуть про щось говорити далі. Треба виграти час, нехай вважають, що її треба боятись або просто хоча б вести себе більш стримано.

​«Звичайно, я знаю, що це моїх рук справа, - спокійно відповіла дівчина, хоча їй здалось, що голос почав тремтіти, - а повернулась я тому що хочу все виправити. Для цього й потрібно відпустити дітей»

​«Це звичайно чудово, - подав голос олень, - але чим тоді ми маємо наповнювати свої сили, - він довго не відривав погляд від дівчини, - ти чудово розумієш, що ми не зможемо жити без енергії»

​«Так, розумію, - погодилась Мілана, - я знаю, що я нарубала дров, наробила помилок, - вона зітхнула, згадуючи крихти інформації, - вже нічого не повернути назад, не буде так як було до того моменту».

​«Ти змусила нас, - зірвалась Аринка, - тому не треба тут філософські теми розводити».

​«Не буду, - Мілана підняла плечі, - я напевно знаю як все виправити»

​«І як же? – хмикнула рись в думках, - поділись з нами, своєю сім’єю. Та і взагалі, якщо татко вирішив навідатись до нас, то чому говорив саме з тобою? – почала щось згадувати, задумавшись, - якщо я не помиляюсь, він тебе вирішив вбити. Щось пішло не за планом?»

​Мілану почало трясти. Вона згадала той момент, коли живе дерево читає закляття, коли все навколо вибухає, коли він каже слова вибачення. Дійсно, саме татко мав вбити її, таким чином зупинити руйнування світу. Вона одразу зазирнула в проміжний світ - саме це місце він намагався вберегти. Сіре та неживе. Хоча цей світ був раніше іншим.

​Мовчазну розмову перервав крик дітей, що радісно повертались до печери. Костя, Аринка та Мілана подивились один на одного. Дівчинка махнула рукою та розвернулась в сторону табору. Всі зрозуміли, що не час та не місце влаштовувати сімейні сварки. Головне – діти. Хоча для оленя та рисі – це джерело життя, для Мілани – повернення додому.

​«Я не дозволю тобі чіпати дітей та їх спогади, - дівчинка з зеленими очима зупинилась та глянула через плече на Мілану, - якщо в тебе є хоч трохи совісті, зважаючи на твоє минуле, - хмикнувши додала, - я розумію, що ти така ж як і ми але нас двоє. Не роби дурниць, ми не слабенькі і дамо тобі відсіч».

​Мілана нічого не відповіла, але розуміла, що це дійсно правда. Зважаючи на те, що її знання з проміжного світу – це лише поверхня того що знають істоти, шансів побороти їх дуже низькі. Вона зітхнула, завела руки за спину та рушила за Аринкою, саме туди, де збирались діти. «Але ж у дітей будуть питання!» - хотіла повідомити брату та сестру, та не була впевнена, що ця думка дійшла їх голів.

​Дійшовши великої брили, обійшла її та вийшла на невелику місцину. По середині горіло багаття, а навколо нього лежали стовбури дерев. Мар’яна щось задумливо малювала на землі палкою. Поряд сиділа Аня та перебирала трави. Щодо Діми, то він був надутий як індик, стріляючи злісним поглядом на Костю. Мілана зрозуміла, що олень просто кинув хлопця самого в лісі, без знань та розуміння. Все ж так він має бути зацікавленим в тому, щоб його джерело енергії мало їжу. Мілана лише хмикнула від цієї думки.