Глава III

Спочатку була темрява. Мілана падала вниз, розуміючи, що зробила неймовірно велику помилку. «Як можна було бути такою легковажною?» - пульсувало в голові. Але одразу виникли образи істот, що весело стрибали в криницю. «Я сама себе надурила» - лише відповіла собі. Від страху закрила очі.

​Криниця була вузькою, тому дівчина піджала ноги та руки до корпусу. Вона боялась зачепити кам’яні стіни. Її крик розходився відлунням, що вказувало на те, що знизу дуже глибоко. Що на самому дні? «Я просто зламаю собі ноги, якщо взагалі залишусь живою» - такі думки не несли ніякої радості. Лишитись помирати на дні глибокої криниці – це не те, на що вона розраховувала.

​Аж раптом луна зникла. Завив вітер, вказуючи на просторе приміщення, в яке вона потрапила. Відкрила очі та присвиснула. З криниці, потрапила у величезну печеру, внизу якої було чорне спокійне озеро. Світла було мало, але деінде зверху бури дірки. Саме через ці отвори, сонце пускало свої проміння, освітлюючи печеру.

​Вся стеля була всіяна сталактитами, тобто різних розмірів, кам’яними бурульками. Озеро закінчувалось нерівним берегом, без піску та рослин. З печери було не менше трьох ходів вглиб, під землю. Та детальніше роздивлятись не було часу, адже вся увага перемістилась на чорну воду. «Це звідси живе дерево взяло ідею з чорною водою?» - перелякано подумала та напружившись влетіла у воду.

​Озеро миттєво обійняло дівчину та потягнуло на дно. Мілана почала махати ногами та руками, намагаючись дістатись поверхні. В останній момент, перед падінням, прийшла думка, що потрібно затамувати подих, набрати повітря. Не встигла, тому легені були майже порожніми. Проблем додавала неймовірно холодна вода. Руки одразу почали німіти, від чого з середини почала підійматись паніка. «Я втоплюсь!» - тремтіла дівчина, махаючи кінцівками все сильніше та сильніше.

​Ногу схопила судома, від чого залишалось лише стиснути зуби. Переставши махати руками, почала щипати себе за те саме місце, де боліло. Як тільки відчула, що судома почала зменшуватись, продовжила рух вгору, на поверхню. Ще трохи, ще сильніше.

Мілана винирнула та відкрила рота, глибоко втягуючи повітря. Полились сльози, з грудей вирвався хрип. Вода обпікала, тому не можливо було лишатись на місці. Швидко оглянувши все навколо, знайшла берег та чкурнула в ту сторону. «Головне не зупинятись!» - сама собі повторювала та гребла з останніх сил. Закривала очі, стискала кулаки та зуби. Але не зупинялась.

За хвилин десять відчула, що більше не може рухатись. Настрій був дивний, вже не було паніки. Дівчина відчувала апатію та втому. Вона була готова здатись, опускаючи ноги. Аж раптом, відчула кам’яне дно. Поставивши ноги, руками почала веслувати руками до берега. Знову відчула судому, але ціль була вже близько.

За мить, Мілана вискочила на берег, застогнала та впала на каміння. Важко дихаючи, розкинула руки та ноги. Серце не збиралось заспокоюватись, тому єдине, що допомогло – це плач. Заплакала, закривши руками обличчя. Небезпека позаду. Вона врятована.

З часом, повернулась тиша, а дівчина просто лежала на кам’яній підлозі, гріючись променем сонця, що світив на неї. Засмагати так не вийде, але зуби перестали клацати від холоду. Прибрала руки з обличчя та подивилась на стелю. Високо-високо, серед бурульок, побачила отвір, з якого потрапила до печери. Одразу відчула мурах, які забігали по рукам та ногам. «Я дійсно божевільна, якщо наважилась на таке» - всміхнулась в думках та спробувала підвестись. Тіло все ще пекло від холодної води, ноги нили від нещодавньої греблі.

Вставши на ноги, почала оглядати все навколо. З висоти було видно краще, але часу милуватись не знайшлось. Біля неї стояла висока глиба, а весь берег був покритий мілким камінням. В деяких місцях лежали розбиті бурульки, від чого дівчина миттєво підняла погляд на стелю. «Не вистачало такої бурульки, що зараз впаде на голову» - подумала та почала йти в сторону тунелю, який бачила ще коли падала.

Ось чому істоти в спогадах сміялись та стрибали вкриницю. Це така розвага. Або, це місце було їх схованкою. Від кого? Від дерева-татка? «Схованка!» - ще раз повторила Мілана, зрозумівши, що діти з табору дійсно можуть бути тут. Олень та рись відчули її силу, вони вирішили перетягнути дітей сюди.

Зупинившись біля тунелю, заховалась за великою брилою. Потрібно знайти друзів та витягнути звідси. Обережно виглянула та побачила лише темряву. Сонце не заходило в тунель, від чого пересування ним було вкрай небезпечним. Костя та Аринка можуть просто стояти за декілька метрів, чекати на неї. «Якщо діти в печері, вони точно не сидять в темряві» - вирішила вона та закрила очі.

Як би не хотіла, але мала спробувати. Запросила темряву в голову та вигнала думки. Той вітер, що час від часу колихав волосся, зник. Зникли й промені. Відчула як почала тремтіти, адже в проміжному світі було значно холодніше. Відкрила очі.

Майже нічого не змінилось, крім того, що темряви в тунелі не було. Абсолютно сірий довгий хід був пустим. В кінці певно був поворот, адже Мілана побачила попереду стіну. Вийшовши з-за брили, рушила вперед. Час від часу, дивилась на землю, аби ступати тихо. Вона не була впевнена, що в світі сутінок буде відлуння, але перевіряти не наважувалась.

Поки йшла по тунелю, намагалась собі уявити те, що має робити, коли знайде дітей. Чи будуть там олень та рись? Як друзі зустрінуть її? «Треба бути готовим до того, що Костя та Аринка щось видумали про мене! Я уявляю, скільки бруду вони могли вилити на мене» - хмикнула дівчина.

Дійшовши кінця тунелю, побачила поворот вправо, за яким одразу йшла ще одна печера. Вона була менших розмірів, але зверху не було стелі. Величезну діру закривали дерева, коріння звисали вниз. Місцями капала в печеру вода. Це було неймовірне видовище. Схожі печери дівчина бачила лише по телевізору. Лишивши проміжний світ ледь стримала себе від свисту від здивування. Повернулисьнеймовірно яскраві та містичні барви.