Глава II

Дівчина стояла посеред чорного від вогню табору, роздивляючись все навколо. Вона була насуплена. Де всі? Чому олень та рись підпалили домівку дітей, з яких вони самі витягували радість? «Можливо, Костя та Аринка вирішили, що треба сховати їх від мене? - промайнуло в голові – де мені тепер шукати дітей?»

​Спочатку, на думку прийшла галявина з дитячим майданчиком та гойдалкою. Саме на тому місті, вона з Іваном та Лізою знайшли притулок. Навряд, адже кидаючи блискавки наліво та направо, вони спалили єдине дерево, яке могло слугувати домівкою.

​Озеро біля гори? На цьому місці Іван отримав кіготь у ногу, а Руслан та Софійка намагались боротись з ілюзіями істот. Це місце теж не дуже підходило для життя. «Де ж вони?, - ламала голову Мілана, - не могли вони просто повернути дітей додому, не могли!».

​Одразу, за роздумами, прийшов різкий біль. В голову вдерлись сумні слова дерева-татка про те, що саме вона почала викрадати дітей. «Це просто не можливо» - заспокоювалась, важко дихаючи. Заплющила очі та спробувала пригадати хоч щось з минулого життя. За декілька хвилин, коли очі почали боліти, зрозуміла, що все марно.

​Несподівано вдарив грім, навколо застрибали блискавки. Відкривши очі, побачила, що сонце заховалось за хмарами, що так несподівано набігли на небо. Вдихнувши повними грудьми, відчула свіжий подих дощу. «Можливо, це на краще», - подумала та подивилась на дерево, що трохи тліло. Хай все загасить вода. Все ж таки це не просто якась місцина, це домівка дітей. «Дітей, яких я силою тут тримала» - зітхнула Мілана.

​Навколо швидко потемніло, все навколо втратило барви та привабливість. Якусь мить, дівчина вирішила, що випадково перейшла в проміжний світ. Адже саме там все понуро та мертво. В цей момент подув прохолодний вітер, який змусив затремтіти, стиснувши кулаки.

​Вдарила блискавка, потягнувши за собою гуркіт грому. Почав накрапати дощик. Порив вітру увірвався до колишнього табору, розхитуючи паркан на своєму шляху. Мілані стало трохи лячно, адже майже миттєво вона опинилась на абсолютно темній галявині. Спочатку закрила очі, приготувавшись запросити в голову темряву, але майже миттєво передумала.

​«Не хочу я в цей клятий світ сутінок» - вирішила для себе. Краще трохи померзнути, відчути дощ, відчути вітер. Краще терпіти біль, що нагадує за те, що ти живий. «А чи відчувала я все те саме коли була істотою?» - промайнуло в голові. Одразу прийшла відповідь – ні. Одразу, Мілана зрозуміла, що олень та рись не відчувають холоду та спеки, а дощ – це просто вода, що падає з неба, вітер – супротив або допомога в русі. «Як можна жити, не маючи відчуття? – подумала та зітхнула, - певно, тому я і почала викрадати дітей».

​Мілана зрозуміла, що дитяча радість не тільки слугує для істот життєвою енергією. Це як наркотик, вони деякий час можуть самі радіти та відчувати все навколо. Від такої думки, відчула як її почало трясти. Дощ розігрався ще сильніше, тарабанячи по листям та голкам лісу. Немов опинитись на дикому концерті природи.

​Закривши очі, спробувала відпустити всі відчуття. Лише насолоджуватись тим, як по голові, рукам, плечам капає та стікає вода. Лише відчувати пориви вітру, що хитають тебе наче дерево. Лише перетворитись на слух, щоб підспівувати шаленому оркестру. Впасти в забуття та закрити очі.

​Тільки но дівчина зосередилась на всьому цьому, як навколо все залилось білим кольором, але без блискавки та грому. Перед очима почали бігти якісь кольорові сценки, місця, пейзажи. Це були спогади, короткі та прості, але ті, що були заховані далеко в пам’яті.

​Перший раз, коли Мілана з батьками вирушила в подорож з наметами – вона була дуже обурена. Телефон, ковдра та гарячий час – все що потрібно для відпочинку. Так ні, треба їхати кудись в ліс та спати на землі. Миттєво, все перемінилось. Наступний ранок з наметами, десь сьомагодина. Вискочила з намету до табору, чкурнула на гамак та потягнулась. «Як же класно тут, не хочу повертатись в місто».

​Несподівано, вона побачила великі стелі спортзалу однієї зі шкіл, в яку вона пішла на гімнастику. Всі дівчата та хлопці не знайомі. Відчувається сором. Викладач виглядає суворо та непохитно. А якщо нічого не вийде? Миттєво, все змінилось. Палац культури, зал забитий глядачами, вуха гудуть від оплесків. Дівчата та хлопці, після свого виступу, чкурнули до краю сцени та роблять низький поклон. Серце калатає, руки та ноги тремтять, перемога!

​Новий спогад увірвався несподівано та зухвало. Все таке величезне! Ліжко над головою, батьки наче велетні. Руки болять, сльози навертаються на очі від потуги. Бах! Вона тремтить, але схопившись за крісло, тягне себе та піднімається. Стає на ноги та робить свій перший крок. Починає сміятись, одразу почувши дитячий дзвінкий голосочок. «Це справді я?».

​На голову майже буквально впала темрява. Вибухи, блискавки, іскри увірвались в спогад. Попереду розлючений татко-дерево, що махає своїми руками-гілками. Він щось кричить, наче читає закляття. Промайнув нічний ліс, що почав наче тремтіти від містичності. Вуха заклало від виття тварин, крику людей, стонів дерев. Так, вона була впевнена, що це дерева, помилки бути не може. Потім наче все зникло, та в останню мить все навколо вибухнуло, потонуло в яскравому небезпечному полум’ї. Лише татко-дерево, що дивиться на Мілану, зі сльозами на очах. Ледь чутне «Пробач, я не мав іншого вибору».

​Все миттєво змінилось. Навколо ліс, неймовірні барви запекли очі, ніс защипали духмяні аромати, вуха занили від співу тварин, птахів, тих же дерев. Олень та рись стоять поряд, невпевнено дивлячись на неї. Вона відчула, що заричала. «Якою я була істотою?» - одразу промайнуло в голові. Погляд перейшов на велетня дуба, роздерту кору стовбура, з якого поволі текла кров. Її так потягнуло спробувати. Вона не могла себе стримати та закрила від задоволення очі. Відкривши їх, відчула шалений біль в грудях, жар, що роздирав кожну клітину. Вона відчула неймовірну силу, адже могла зробити будь-що.