Глава I

Мілана встала та руками швидко витерла сльози. «Досить киснути» - сама себе заспокоїла. Вона відчувала, що має зробити свою справу до кінця. Вже потім, буде думати та ламати голову над всім іншим. Зітхнула та поправила волосся. Руками відчула листя та голки, почала струшувати все на землю. Чортихнувшись, глянула по сторонам.

​Проміжний світ наче замовк, відчуваючи небезпеку. Нещодавно піднімався вітер, все навколо темніло. «Це не можливо, - нагадала собі крихти знань про місцевість, - навіть дивний названий татко казав, що світ завмер». Вона розуміла, що зміни якось стосуються її самої, адже по словам живого дерева, вона багато років назад зникла. До того моменту, світ сутінок тріщав та руйнувався.

​Дівчина всміхнулась, адже весь цей катаклізм, по словам творця, відбувався по її провині. Вона, всупереч всім правилам, спробувала кров велетенського дуба. «Нісенітниця якась» - Мілана насупила брови, прокручуючи слова татка в голові. До чого тут вона, маленька дівчинка з іншого світу? Чи все ж таки, вона саме звідси?

​Відігнавши думки в сторону, оглянувши все навколо. Оленя та рисі не було поряд. Нікого не було. «Треба повертатись в табір та забирати всіх інших» - побудувала собі план та рушила вперед. Не зупиняючись, Мілана закрила очі та вигнала з голови темряву. Реакція була неймовірно швидкою. У вуха вдарили звуки нескінченного лісу. Відкривши очі, зажмурилась.

​Навколо з’явився живий світ, насичений барвами, звуками та ароматами. Сонце кидало проміні за землю, пробиваючись через густі верхівки дерев. Птахи співали, піднявшись високо в небо або стрибаючи по широким гілкам. Серед шару голок, що насипали сосни, пробивались кольорові квіточки. Кущі ліщини тяжко гойдались вітром, тримаючи свої лісові горішки.

​На мить, Мілана розглядала красу, але взяла себе в руки. Вона згадала Софію, що повернулась додому. Її сестра залишилась в нескінченному лісі, під контролем істот. Треба швидко допомогти все згадати, привести до виходу. «Я сама винна в цьому» - промайнула думка. Настрій, що трохи піднявся за рахунок приємного пейзажу, одразу полетів на дно. Вона розуміла, що колись давно, саме істоти вирішили красти дітей, корегувати їх пам’ять. Серед цих істот була вона сама.

​Відчувши, як серце стисло від болю, чкурнула вперед, до річки, що була попереду. Згадала за дивне місце, в якому повітря було наче кисіль. Почала видивлятись. Але майже миттєво сповільнилась, відчувши супротив. Груди здавило, стало важко дихати. Одразу відчула жар, що окутав руки та ноги. Вмить, спина змокла, футболка прилипла до спини.

​Повітря навколо загустіло, пускаючи хвилі від будь-якого руху. Дивно й не зрозуміло. Згадала за проміжний світ, в якому цієї перешкоди точно не було. Але очі не закривала, не запрошувала темряву. Зрозуміла, що не хоче вертатись в світ, де немає нічого живого, світ який виявився її справжнім домом. Одразу відчула як мурахи пробігли по рукам та ногам, це було не приємно як і сама думка про дім.

​Зібравши всі сили, Мілана крок за кроком рухалась вперед. Відчувала мокру копну волосся, що прилипла до лоба, закриваючи очі. Спробувала дмухати на нього, але результату від цього не було жодного. Піднімати руки – лише витрачати сили, а їх і так не багато лишилось. Не варто.

​Мілана відкрила рота аби крикнути в розпачі, але відчула, як жар намагається пролізти навіть туди. Чортихнувшись, спробувала нахилитись вперед, сподіваючись, що це допоможе рухатись. «Набридло!» - сама собі крикнула та закрила очі. Темряву не поспішала запрошувати, але уявила густе повітря. Потім стисла кулаки, наче взялась за невидиму матерію, потягнула в сторони.

​Одразу відчула, як щось тріснуло, розірвалось. Миттєво, вуха заклало від гучного звуку розбитого скла. По рукам та ногам почали бити уламки, падати на землю. Поволі відкрила очі, але нічого не побачила. Ліс як ліс, але без густого повітря. Минув жар, який вітер швиденько розігнав в сторони. Повільно підняла руку, розуміючи, що не відчуває супротиву. Зробила крок вперед.

​Ляснувши в долоні від задоволення, всміхнулась та продовжила свій шлях. Перешкоду знищено. «Олень та рись відчули це?» - подумала, виглядаючи річку. За хвилину, почула шум води, зраділа. Мокрий від поту одяг не приємно торкався тіла. Мілана хотіла якомога швидше змити це відчуття.

​Відхиливши черговий кущ, побачила лісову річку. «Бінго!» - зраділа та кинула погляд на інший берег. Дерево з норками та весь пагорб був вкритий маленькими хижаками. «Витівки нової родини?» - хмикнула та почала рахувати лисиць. В носа одразу вдарив неприємний аромат тварин, а вуха заклало від тонкого гавкання. Хижаків було не менше сотні, всі погрозливо дивились на дівчину.

​Мілана вийшла на берег та похилила голову в сторону. Їй було лячно бачити таку зграю, але що вони можуть зробити? Постояла, помахала рукою в знак привітання та повільно зайшла у воду. Течія огорнула ноги, даруючи прохолоду. «Як же приємно!» - подумала та пішла далі. Як тільки річка дійшла поясу, зупинилась та пірнула з головою.

​Піднявшись, одразу протерла очі, подивилась на хижаків. Нічого не змінилось, вони не поспішали кидатись на свого ворога. «Відчуваєте небезпеку?» - всміхнулась, розуміючи, що має таку силу, що впорається з будь-якою перешкодою. Чи все ж не будь-якою? Закрила очі та спробувала відчути зграю. По спині пройшов холодок, адже сотні сердець забились в її голові.

​Стало моторошно від такої кількості тварин. Вона відчувала їх настрій. Вони не хотіли пускати її далі. Але чому? Піднявши уявний погляд вгору, побачила ледь помітну ниточку, що мерехтіла. «Це зв’язок з тим, хто ними керує» - зрозуміла Мілана та потягнулась рукою. Нитка була тонкою не тільки візуально, адже лише смикнувши її – зв’язок обірвався.