Вступ

​Ліс навколо спав. Не було чути птахів. Не світило сонце. Вітер десь заблукав в своїх справах, а дерева стояли собі тихо, навіть листям та голками не шелестіли. Але головне, що весь світ був сірим та понурим, наче хтось випадково забув про фарби, коли все малював. Такий собі чорно-білий світ кіно, що вирішило повернутись з далекого минулого.

​Посеред галявини здіймався широкий дуб. Навколо велетенського дерева сором’язливо стояли сосни, наче молодші сестри, адже дуб був на голову, а то й на дві, вище. Серед цих дерев, у самого коріння лісового брата, сиділа дівчина. Вона підперла спиною стовбур дерева, обійняла коліна руками, заховавши голову. Темне хвилясте волосся спадало на плечі, зібравши в собі голки та листя лісу, наче їжачок. Брудна футболка, штани з дірочками від часу та носіння, розтягнутий чорний браслет на зап’ясті.

​Тиша, що царила навколо, поволі відходила від дівчини, витягуючи з неї хникання. Вона тихо плакала, час від часу шмигаючи носом. Не було поряд нікого, лише нескінчені ряди дерев проміжного світу, що один в один дублював зачарований ліс, з якого немає виходу.

​Стільки всього відбулось за ці дні, що навіть важко повірити й в половину. Наче, нещодавно, дівчина обіймала батьків, тягала улюблену кішку. А потім, трохи згодом, приїхала до бабусі, зустрілась з подругою. Ось, сонячний ранок, чудовий настрій та плани влаштувати неймовірно цікавий пікнік посеред лісу. Чому вони проігнорували попередження батьків та пішли на цю довгу прогулянку? Авжеж, вирішили, що достатньо дорослі для прийняття таких рішень.

​Потім цей клятий ліс, де все по колу. Як не ходи, як не бігай – виходу з лісу немає. Дикий кабан, що намагався схопити дівчат. Олень, що просто ходив за ними, слідкуючи. Врятував їх Іван, від чого дівчина всміхнулась крізь сльози. Несподівано, перед очима виник дитячий табір. Ні, не той, де діти відпочивають, а вожаті бігають за ними та сварять за провини та витівки.

​Це був дикий лісовий табір. Галявина, два дерева замість будиночків та довгий високий паркан, що закривав табір від очей хижаків. І діти, багато веселих дітей. Ще в перший день, дівчина звернула увагу на те, що вони не сумні, не перелякані. Вони не шукали виходу з лісу, не шукали свій рідний дім.

​Вистачило декілька днів аби весь світ перевернувся догори ногами. Дівчина не збиралась сидіти та чекати зірки з неба. Вона шукала, шукала, шукала. Та замість виходу, вона знайшла таємничих істот, що силою тримали дітей в цьому самому таборі, повільно витягуючи з них радість. Той самий олень, та сама рись. В світі клятого лісу вони або невидимі, або мають змогу приймати образ дітей.

​Але їх домівка – це світ, в якому зараз була дівчина, що сиділа біля велетенського дуба. Це проміжний світ, без кольорів, без звуків та життя. Світ сутінок.

​Істоти намагались зламати тих дітей, що вирішили бігти, шукати вихід будь-якою ціно.  Всі ці старання були б марними, якби не дівчина, її здібності, її минуле. Вона стиснула силою зуби, заплющила очі. Жила собі дванадцять років, ходила в школу, спілкувалась з батьками та подругами. Все було чудово! Аж поки не потрапила в ліс.

​Дівчина намагалась згадати своє минуле. Але як згадати те, що було до власного життя? Вона чула від тата про теорію, в якій душа людини переходить з одного тіла в інше. Це відбувається постійно, вічно. Але як це можна просто прийняти та усвідомити?

​Вона підняла голову та подивилась вперед. Одразу перед очима з’явився татко – те саме живе дерево, його історія. Саме він розповів дівчині про те, що вона насправді така сама істота як олень та рись. Вона – житель цього страшного місця, проміжного світу. Ні, ні, не просто житель. Вона вартова дерева, яке зараз підпирає спиною, в якому тече справжня кров.

​«Як я можу повірити, - сама собі подумала, - в те, що мені тисячі років, - зітхнула, - в те, що я просто втекла звідси, втратила пам’ять та переродилась».