Розділ 18. Втеча.

2005 рік

Я піднявся наверх і заснув. Сон зморив мене настільки швидко, що я забув пересвідчитись у тому, що забрав із вітальні теку з фотографіями і листами, яку дала мені пришелепкувата Тайка.

Всю ніч найцінніші для мене на той час папери пролежали на журнальному столику біля улюбленого крісла бабусі. Але вранці я їх не знайшов....

Ще ввечері я був близький до перемоги і міг віднайти відповіді у старих листах і фотографіях, але зі сходом сонця мої надії розтанули, як вранішні сутінки. Я зазирнув у кожний закуток власної кімнати, адже був впевнений, що забрав теку нагору із собою, та нічого не знайшов. Я обійшов  загальні кімнати будинку вздовж і впоперек і майже зрадів, згадавши, що кинув папери у вітальні. Але моя надія миттєво згасла – столик був порожнім, порожньою була й полиця над каміном, і крісло, в якому вчора сиділа бабця, а також диван, обідній стіл, тумба для квітів і решта меблів. Я в розпачі озирався довкола і відчував як лють бурхливою рікою заграла венами. Їх забрала вона, бо більше нікому. Тільки знайді вигідно приховувати правду. Так здавалося тоді мені, юнакові, позбавленому критичного мислення та одержмому ненавистю до непроханого дівчиська.

Я чув її кроки на другому поверсі і ледь стримував себе, аби не піднятися і не вичавити її нікчемне життя, стиснувши долоні на тонкій шиї. Мені навіть ставало моторошно від навіженого бажання завдати непоправної шкоди здоров'ю дівчини.

Мені от-от мало виповнитись сімнадцять, я повинен був робити дурощі, пиячити с друзями, залицятися до дівчат та пізнавати інші принади юності, та натомість немов одержимий я хотів лише трьох речей – знайти Соломію, дізнатися правду, та фізично позбутися дівчиська.

Мене не лякали  погрози батька, хоч я цілком розумів, що він може втілити їх у життя, і тоді мій план знищити знайду полетить під три чорти. Тоді, наприкінці непривітного квітня кожного дня я засинав і просинався з думкою про те, що я можу вдіяти, як нашкодити їй, як наблизитись до пошуків Соломії. Кілька разів я пробирався до кімнати дівчиська, намагаючись знайти вкрадені листи, та все було марно. Вона не просто здогадувалась про мої обшуки, вона чітко знала про них, але мовчала, не маючи доказів із якими могла б прийти до батька та пожалітися. Якщо раніше вона не звертала на мене жодної уваги, то тепер я все частіше помічав на собі прискіпливий і уважний погляд темних очей. Вона очікувала від мене певних ворожих дій і, я був впевнений, була наготові.

Травень пройшов у стані «холодної війни», а в червні на мене чекали іспити та випускний вечір. Уся ця метушня трохи відволікала від зловісних думок та кровожерливих марень. Мої друзі, здавалося, повернулись до звичного життя. Янка в ейфорії шукала вечірню сукню та хизувалася численними варіантами макіяжу та манікюру на випускний, Ярик мало не силоміць змусив мене купити святковий костюм, Женька гриз граніт науки, бо збирався вступати до «вишу» за держзамовленням.

Плин життя став майже нормальним, та вночі до мене продовжувала приходити Соломія і кожне сновидіння закінчувалось сценою стискання моїх дужих і безжальних пальців навколо знайдиної шиї.

Одного дня я помітив дівку у компанії пришелепкуватої Тайки. Я їхав на велосипеді з халабуди і побачив їх вдвох на кручі біля річки. Вони про щось говорили, та я не чув. Згодом їх зустрічі стали частішими, мені здавалось, Тайка їх настирливо шукає, в той час, як знайда намагається.

Якось я підловив руду однокласницю у шкільному коридорі і запитав:

- Про що це ви теревенили з моєю названою сестричкою?

Її очі забігали, а на обличчі з'явився розгублений вираз.

- Н-ні про що, - пробелькотіла.

- Я ж вас неодноразово бачив. Ти знаєш, що вона вкрала ті листи, які ти мені дала? Знаєш, чи ні? – мій тон неконтрольовано підвищився, а дівчина лише перелякано похитала головою і тут до мене дещо дійшло:

- Ти читала ті листи, правда? Ти знаєш, що у них! Мені потрібні відповіді. Моя мати, дід, бабуся, батько…яке відношення вони мають до цього місця, чому бабуся листувалася з твоєю бабцею-відьмою і яка у всьому цьому роль знайди?

- Кого? – вона намагалася корчити із себе дурнішу, ніж була насправді, а я вже кипів, немов розпечена лава.

Позаду почулися кроки, хтось поклав мені руку на плече, я сіпнувся, намагаючись її скинути.

- Марко, охолонь, - почув спокійний голос Ярика та гучне дихання Жені.

- Вона щось знає, - прошепотів, не зводячи з Таї очей.

- Тобі треба на повітря, - промовив друг.

А поруч із вухом я почув гарячий напівшепіт Яни:

- Заспокійся, прошу, не починай зараз.

Чи могли вони зрозуміти весь мій розпач? Чи припускали хоча б думку про те, що мені насрати на всі ці випускні альбоми та вечори? Чи знали, як несамовито я скучив за сестрою і як сильно хочу її побачити?

Я глибоко вдихнув і повернувся до друзів, підняв руки, розгорнув долоні і посміхнувся:

- Та все, все, ми просто розмовляли. Правда ж? – кивнув у бік Тайки, але та промовчала і, кульгаючи, пішла геть.

- Марко, досить вже сходити з розуму, - підіп'яла губки Яна.

Я кивнув, чмокнув її у щоку і почимчикував додому.

Це був останній день, коли я бачив друзів у повному складі.

Вечір був незвично темним, як для червня. Важкі дощові хмари нависли низько над землею, погрожували зливою, затуляли зірки. На годиннику була лише дев'ята, проте будинок вже поринув у нічну тишу. Всі розбіглися по своїх кімнатах. Батько, напевне, намагався заснути після того, як прийняв кінську дозу алкоголю в якості заспокійливого. Бабця спала в кріслі-гойдалці, тримаючи кволими руками віршований томик. Я вдивлявся в стелю, слухаючи тишу, коли раптом почув, як розчахнулися двері знайдиної кімнати.

Навшпиньках я спустився вниз, прослизнув у двір, пройшов через хвіртку і зупинився. Тонка, немов прозора фігура танула неподалік у світлі тьмяних вуличних ліхтарів, які десонували із сірим забарвленням похмурого літнього вечора.