Розділ 17. Хтось знову щез

Ранок у Градному почався із метушні. У поліцейському відділку ревіла Янка, розповідала слідчому, яка вона нікчемна матір та мало не трусила його за комір, аби той якнайшвидше вжив заходів. При цьому на запитання, де хлопчик міг подітися, жінка знизала плечима. У школі, де ще він міг бути. Янчина нікчемність тільки посилювалась, адже вона не могла згадати ані кількості уроків, що була вчора, ані імен найближчих Пашчиних друзів. Звістка, що учень третього класу крихітної школи зник, розлетілася досить швидко. І друзі Паши підтягнулися самі. Зокрема добряче допомогла слідству однокласниця хлопчика на ім'я Аня Лебідь. Її матір подзвонила до Яни, та повідомила, де знаходиться, і дівчинку привели до відділку, аби вона пролила світло на події минулого дня.
- Паша був чимось сильно засмучений, - дівча коротко глянула на Яну, і та відчула докір сумління. Щоки спалахнули, а до горла підступив ущипливий клубок - виходить, то вона винувата.
- Після школи ми сиділи в полі біля кладовища. До нас причепився Нестерук із 5 класу і Пашка...вони сперечались про занедбану базу. Нестерук розповідав, що бував там неодноразово і закидав Пашці, що той боягуз, - дівчинка замислилась, - потім ми побачили Богдану Сергіївну, вона якраз виходила з кладовища. Ми розбіглись, щоб не привертати уваги...
Двері кабінету розчахнулися. Молодий поліцейський увійшов до приміщення саме коли дівчинка згадала ім'я вчительки. Він не втримав теку із паперами і та тьопнулась на підлогу:
- Обережніше, сержанте, - мовив слідчий. Янка повернула голову у бік поліцейського, її обличчя викривилось у злій гримасі, очі увіп'ялись в Євгена і вона прошепотіла:
- Чому ім'я твоєї шльондри і згадки про ту чортову базу завжди присутні в одному реченні?
На обличчі слідчого відобразився подив.
- Ви про що? - запитав.
- Допитайте Богдану Білостоцьку! - не зводячи з Жені погляду, пробурчала Яна.
- Сержанте?
- Я не знаю, що ця громадянка має на увазі, - без зайвих емоцій сказав Євген.
- Богдана Білостоцька - це вчителька? - запитав слідчий, звертаючись цього разу до дівчинки.
- Так, - кивнула та.
- Вона бачила вас? Чула вашу розмову?
- Бачила, та я не впевнена, що чула. Ми швидко розбіглись і вона пішла геть в інший бік.
- Що було далі?
А далі Паша із Анею поїхали до річки. Спустились вниз із кручі і присіли на злегка прогрітому весняним сонцем піску. Річка немов ожила, зі сріблясто-сірої стала блакитною, жвавішою стала течія, яку підганяв легкий вітерець. І небо, блакитне та безхмарне, визирало з її дзеркальної поверхні та немов посміхалося дітлахам.
Аня тоді сказала, що Нестерук не вартий Пашкової уваги і той не повинен нікому нічого доводити. Та Паша немов не чув. Він підбирав крихітні мушлі, що знаходив у піску, та жбурляв їх у річку з завзятою впертістю.
- Я сам хочу дізнатися, чи спроможний, - вицідив хлопчина, не дивлячись на подружку.
Тоді ж зверху до них долинули голоси, то зграйка п'ятикласників наздогнала малечу. Нестерук не збирався відступати, а Паші нібито це й було потрібно. У результаті вони побилися об заклад, що малий принесе із занедбаної бази якусь річ. І він, не гаючи часу, всівся на велосипед і поїхав до крайка лісу, що ряснів молодою зеленню прямісінько за полем.
- Я чекала на Пашу біля річки, потім приходила до нього додому, але він так і не з'явився. Я сказала мамі, та вона... - почала Аня, та матір, яка відчула, що дарма не прислухалась до слів дочки, почала виправдовуватись.
- Я навіть подумати не могла, хто тих хлопців з їх жагою до пригод знає.
Три години Янка просиділа над порожнім ліжком сина, міряла важкими кроками кімнату, дзвонила Маркові та Ярославу на мобільні, кляла обох за те, що не відповідають. А тільки но ніч посіріла, перетворюючись у прохолодний ранок, вибігла з дому і сунула в бік автобусної зупинки - хутчіш до відділку. Нехай шукають. Новина про зникнення хлопчика розлетілась селищем дуже швидко. Вже о восьмій у школі працювала поліція, опитувала дітей та вчителів. А о пів на дев'яту матір Ані Лебідь, згадавши вчорашні закиди доньки, що Паша Макаренко, можливо, у біді, зателефонувала Яні і примчала до відділку. 
- Відправляю наряд на базу, - сказав слідчий, - сержанте, - кинув очима на Женьку, - візьми людей і добряче усе там обдивіться. Пані, ви вільні, будемо на зв'язку, - мовив по-діловому, - мої хлопці зараз працюють у школі, вони обов'язково допитають Білостоцьку, - запобігаючи запитанню Яни, відрепортував.

______

Ярослав, який учора так гостинно прийняв Марка і дозволив залишитись в одному із найкращих номерів з приголомшливим видом на ліс та штучне озеро, наразі безапеляційно грюкав кулаком у двері тимчасового Маркового притулку. Невтішні новини наздогнали його вранці. Перше, що насторожило - кількість пропущених дзвінків від Яни, починаючи із третьої ночі до самісінького ранку. Друге - стривожений голос Юлі на тому кінці дроту, яка, мало не плачучи, повідомила йому про зникнення Янчиного малого.
- Все місто гуде, а ти ні сном, ні духом, - із докором сказала дружина, - Боже, бідна Яна. Як тепер дитину на вулицю одну випускати.
Всередині у Ярика все похололо. Його інтуїція рідко його підводила, і цього разу нашіптувала, що нічим хорошим справа не скінчиться. Як би завзято він вчора не розповідав про вперту статистику, як би не відкидав містичну складову, намагаючись знайти раціональне пояснення, цього разу від самого початку і, не знаючи подробиць, Ярослав вже був упевнений, що всі стежки ведуть до бісової бази і там, на жаль, таємним чином зникають.
Маркова голова гула після баньки з пивом та більш міцними напоями. Він відчував себе немов вичавлений лимон, страшенно хотів спати і пити, але ніяк не міг роздерти очей. Якби не той невгамовний гупіт у двері, вочевидь, так і вилежувався б опівдня.
- Що, чорт забирай, за ґвалт? - лаявся, відкриваючи двері. Та сполотніле обличчя друга швидко привело його до тями, а новина, немов відро крижаної води, вилите прямісінько на маківку, змусило діяти.
Автівка спритно вивернула з парковки та зашелестіла колесами по гравієвій доріжці. Марко зосереджено крутив кермо, а Ярослав дзвонив Яні. Динамік на гучний зв'язок.
- Що сталося?
- А то ти не знаєш! Тепер і мій син постраждав від цієї довбаної "епідемії". Ми немов німі, глухі та сліпі робимо вигляд, що нічого не відбувається, а могли б давно покласти цьому край! Ми! А не хтось інший, - кричала, схлипуючи Яна.
- Ти де? - встряв Марко. 
- А що тобі до того? Пиячив би собі і далі. Чого сюди припався? Грошиків мало стало? Не обіднів би без батькового спадку!М