Розділ 16. Пришелепкувата Тайка

За усіма законами жанру будиночок відьми знаходився на самісінькій околиці Голого Пагорбу. У масштабах Градного то було й зовсім передмістя. До дому вели не вулиці, а захаращені стежки. З одного боку до нього прилягала лісосмуга, а з іншого – поле, на якому вже давно нічого путнього не росло. Чорна земля навіть тепер, коли природу оповила квітчаста весна, виглядала голою та сухою. Рідка свіжа травичка пробивалась крізь величезні острови торішнього бур'яну. Городищем поважно виходжували худі кури, з яких не зводив уважних зелених очей чорний кіт.

- А хата там на фундаменті чи на курячих ніжках? – поцікавився я, зіскочуючи з велисипеда. Женька гигикнув, а Ярослав лише посміхнувся.

- Чекаємо тут, - мовив він та притулився до широчезного стовбуру одинокої верби, біля якої ми покидали свої велосипеди.

Ми з Женькою перезирнулись. Чесно кажучи, я не очікував нічого путнього від пришелепкуватої Тайки, але Ярослав був впевнений, що ми натрапили на певний слід. Слід кого чи чого ніхто не уточнював. Думаю, ми вже самі заплутались у тому, що шукали. Хтось – правду, хтось – сестру, хтось – пригод, а хтось, я покосився на Женю та зітхнув, - спокою.

Таїсія була нашою одноліткою та однокласницею. Вона належала до тієї категорії учнів, яку одвічні забіяки повсякденно зачіпали, а, так звані «нормальні» просто ігнорували. У свій час дівчина натерпілась і від мене, та наприкінці минулого навчального року якісь дроти у моїй голові зімкнулись і я втратив будь-який інтерес до шкільного життя, а тим більш - до задирання обділених дівчат. Якщо що, знайда не рахується. Із нею в мене особисті рахунки. Думаю, тоді я просто подорослішав і зрозумів, що самоствердження коштом приниження інших не зробить мене крутішим в очах однолітків.
Обділеною я називав її не з неприязні. Таїсія дійсно була неповноцінною та мала ряд фізичних і, здається, розумових вад. Замкнена та неговірка, вона не вміла знаходити спільну мову з однолітками та вчителями, що відбивалось на навчанні та ставленні до неї однокласників. Зовнішність вона також мала відштовхувальну: руде рідке волосся, маленькі чорні оченята, зіниці яких постійно дивились у різні боки, безліч веснянок на блідому худорлявому обличчі з грубими немов незграбно намальованими, рисами.

- Іде, - тихо мовив Ярик і показав рукою в бік хатинки.

Маленька худа дівчина шкутильгала на ліву ногу в наш бік. Рудим волоссячком грався весняний вітерець. Тайка, здавалося, стала симпатичнішою, можливо, завдяки посмішці, що грала на її вустах. Погляд її був спрямований на Ярика і привітання, здається, призначалось виключно йому.

- Привіт, - промовила дівчина, увіп'явшись поглядом в обличчя Ярика, - мамка пішла.

Ярослав зніяковів та скосив погляд на нас із Женею. Ми безсоромно посміхалися, ледь стримуючись, аби не пустити в хід їдкі жарти.

- Ходімо, - після незручної паузи кивнула дівчина у бік хатинки.

Відьомської хатинки, якщо відверто, адже бабця нашої Тайки, яка відійшла у кращий світ кілька років томв була справжнісінькою відьмою. Ну чи принаймні користувалась подібною славою серед мешканців Голого Пагорбу іГрадного чи навіть цвлісінької області.
Її смерть викликала у багатьох щирий розпач. Я згадував розмови односельців, адже вони приблизно співпали із нашим переїздом до Голого Пагорбу. Люди були здебільшого засмучені і не соромились своїм смутком ділитись. Хто тепер лікуватиме невідомі хвороби, передбачуватиме халепи майбутнього, викачуватиме яйцем наврочення чи вертатиме невірних чоловіків до родин? Я до подібної діяльності ставився скептично, та знаходились ті, хто вірив у здібності старої і не міг змиритися із втратою. Як же не вчасно стара померла, може б і поо Соломію щось розповіла. 

У казках відьми віддають свої сили молодим наступницям. Я глянув на кульгаву рудокосу дівчинку. На наступницю вона не тягнула, але Ярослав був впевнений, що ми на правильному шляху. В той день, коли я дав прочуханки знайді і ледь не був викинутий рідним батьком із дому, Ярослав приніс добру звістку: є зачіпка щодо знайдиних малюнків, які ми бачили на базі.

- Це така дивна випадковість. Я зберігав роздруковані фото знайдиних знаків у підручнику з біології, - розповідав мені за день до цього Ярослав. Як поважний старшокласник, книжок до школи він майже ніколи не носив, та того ранку біолог обіцяв контрольну, і друг вирішив змінити правила. На початку перерви він вирішив проглянути останні вивчені теми, та якось невдало вхопив підручника – так що усі фотографії розсипались по підлозі. Саме в цю мить повз нього чимчикувала Тайка.

- У бабусиній книзі такі самі, - буденно промовила вона.

-А? – Ярик навіть не одразу зрозумів, про що мова.

- Ці знаки є у бабусиній книзі. Вони нас захищають.

- Від чого? – отетеріло запитав хлопець.

- Від істот із потойбіччя.

- А можна подивитися цю книгу? 

Дівчина якось невпевнено хитнула головою.

- Добре.

Того ж дня Ярослав увімкнув усю свою чарівність і домовився із Тайкою про зустріч.

- Здається, я їй сподобався, - резюмував він, але мені було не до амурних справ друга. Знайдині знаки у відьомській книзі загострювали інтригу і збільшували містичний підтекст.

Коли ми йшли крізь бур'яни до відьомської хатинки, Тая безперервно щось бубоніла собі під носа. Здебільшого слова її були нерозбірливими, та подеколи до нас доносились ті чи інші фрази, які підсилювали впевненість у тому, що дівчина не сповна розуму.

- Ось тут Мурчик убив щура. А того півня звати Маркіз. Книгу не варто виносити з дому, вона зберігає купу таємниць. Але вам я покажу. Вам це потрібно. Ой, а що задали з математики? Мамка ніколи не дізнається, що я її зберегла. Хоча бабуся казала позбутися. Бо мамка п'є. А відьми питущими не бувають. Бо тоді притуплюються усі почуття. Фактично це моя книга. І я вам покажу.

Ми з хлопцями перезирнулися, відчуваючи водночас напругу і недовіру.

Вхід у дерев'яний будиночок починався із сіней, де стояв важкий аромат сухих трав, що букетами звисали зі стелі та прикрашали темні стіни. Далі – скромна вітальня із піччю, в кутку – стара розкладна канапа, обтягнута синьою тканиною, поруч – сервант середини минулого століття, а в ньому іконки у сусідстві з припорошеним пилюкою посудом. Маленькі віконця, низька стеля, старі меблі і порошинки, що танцюють в широкому сонячному промінчику, яке зазиоає крізь бруднн віконне скло – якась гнітюча атмосфера. Мені навіть дихати тут було важко.