Розділ 14. По той бік

Десь невідомо де

Не дарма кажуть бути обережним, формуючи свої запити Всесвіту. Так, у дитинстві чоловік обожнюваі апокаліптичні романи та кінострічки. Полиці його кімнати були заставлені фантастичними книжками та дисками, які об'єднували схожі сюжети – виживання в умовах, далеких від звичних, у світі ворожому та злому, світі, що ледь встояв перед загибеллю або тримається з останніх сил. Хлопчиком він не міг відірвати своїх розумних сірих оченят від книжкових сторінок чи блакитного екрану і повсякчас ставив себе на місце головних героїв, відповідаючи на запитання, а що б зробив він сам, яким  чином би склалася його власна доля у незвичайних умовах.

Та чи міг він коли-небудь уявити, що на місці улюблених персонажів доведеться опинитися у буквальному сенсі? Що чорна діра невідомості поглине його та зажбурне у місце, зовсім не схоже дім. Хіба міг він уявити, що стане героєм власних химерних фантазій і, на жаль, його кінострічка триватиме довгенько без жодного натяку на хепі-енд.

За довгі роки співіснування із цією моторошною новою реальністю він так і не зміг змиритися з прийдешнім станом речей.  Його багата уява та оптимізм кожного ранку, ще до того, як він расплющував очі, посилали у мозок сигнал, що такого просто не могло статися і все те дивакувате, страшне та надприродне, той червоний день та смердюча ріка, ті жалюгідні і водночас небезпечні істоти, навіть – вона  - що носить під серцем його дитину – все то тільки витвір його запаленого мозку, сон, що вміло маскується під незбагненне буття. Кожного ранку він з острахом прокидався і з розпачем констатував – не сон.

Єдиним, що додавало сил, була жінка та надія на те, що одного разу йому вдасться відшукати шлях додому. Він, дорослий чоловік, а не шмарклявий хлопчисько, повернеться до давно втраченого життя, обійме матір, погляне важким, сповненим смутку та сумного досвіду поглядом на рідне містечко, а потім спробує забути все, що із ним сталося, як жахливий сон.

Та для цього потрібно діяти. Щоденно навпомацки і з обережністю шукати лазівку, яка допоможе звідси вибратись, намагатися задіювати будь-які варіанти і вірити в успіх.

Істоти, посаджені на ланцюг, слухняно крокують на кілька кроків попереду нього. Вони принюхуються, голосно та хрипло дихають, але в цілому рухаються доволі тихо. Чоловік їх не просто вигулює, він очікує, що вони вкажуть йому шлях і прокладуть дорогу до порятунку. Істот вабить стара база. В цьому вимірі вона виглядає не так як удома. Дерев'яні будиночкі, наче зіткані із буро-рожевого туману, низенько прилягають мало не до самої землі і виглядають немов міраж. Масштаби руйнації значно більші, подекуди замість будинків він бачить звалища, але в цілому територіальна структура старої бази збережена: приблизно ті самі стежки і забудови, шпилі на воротах і навіть рослинність.

Чоловік злегка натягує ланцюг, змушуючи істот рухатися повільніше.  

- Циц, - промовляє, вимагаючи тиші.  

Втрьох вони рушають центральною алеєю в бік пірсу та ріки, тримаючись ближче до будинків, аби не бути зненацька поміченими. «Нарешті, - думає про себе чоловік, - нарешті, я вчасно». Він чує звуки метушні та грізне ричання десятків здичавілих голосів. Тварюк випустили на полювання. Будиночок біля пірсу кишить людиноподібними істотами, схожими на тих, що наразі нетерпляче тупцюють біля нього у надії бути випущеними та нагодованими.

- Тихо-тихо, - промовляє він майже у саме вухо одного зі своїх інфернальних помічників, - я не залишусь у боргу.

Будинок із колодязем – улюблене місце тих істот, але в такій кількості вони приходять сюди досить рідко, а саме, коли портал між світами прочиняється і випадає нагода чи то втікти звідси, чи то затягти живу душу звідти.  Він згадує, як це сталося із ним самим багато років тому, і мимоволі здригається.  Тоді сіро-зелені руки ладні були розірвати його на шматки, біля обличчя клацали гострі закривавлені ікла, а порожні очниці, такі сумні і безпорадні, навіювали відчай, страх та також близьке передчуття кінця. Але  раптом почувся сигнал, насправді, нешкідливий для людського слуху, та мало не вбивчий для істот. Немов таргани вони забігали у різні боки, затуляючи вуха кістлявими руками, та кинулись навтьоки шукати притулку  у темних закутках….

…те саме сталося і тепер. Звук, схожий на протяжну автомобільну сигналізацію порушує страхітливе колективне гарчання і істоти кидаються у розсипну подалі від будинку. Чоловікові «помічники» також починають стурбовано озиратись, хапати ротами повітря та намагатися втікти.

- Та замовкніть вже, - чоловік натягує ланцюг та пірнає у темряву напіврозваленої сусідньої будівлі. То стара зпдушлива столова із полом та стінами, вкритими червоною цвіллю, просякнута ароматами гнилі та старості. Він дозволяє тремтячим істотам заховатися в темному кутку між стіною та перекинутим столом, а сам визирає крізь щілину у дверях.

Простір навколо будиночку раптово пустіє, і тільки мале руде хлоп'я, витираючи сльози з пухких щічок, з острахом тулиться до стіни будівлі. Чоловік хоче кинутися до клопчика, але його випереджає постать, закутана у довгий чорний одяг із гострим капюшоном. Вона виринає із хащів та направляється до малого. В руках у неї щось схоже на свисток, який, вочевидь, і налякав голодних сутностей. Це Збирач. Він завжди приходить за здобиччю, яку заманює в свої обійми ця незбагненна місцина. Він підходить до малого і присідає біля нього навпочіпки, щось каже і піднімається на ноги, смикає дитину за комір куртки і тягне за собою. Коли вони удвох відходять від ріки, збирач витягує щось з-під мантії і жбурляє через плече. В ту ж мить голодні істоти, немов щури, вибігли зі своїх сховок і радісно накинулись на їжу. Збирач пригостив їх тушкою якоїсь тварини, аби нагородити за пророблену роботу.

Тварюки влаштували гучну бійку за їжу, але збирача це вже не хвилювало. Він вів хлопчика геть за межі цього місця, міцно тримаючи за руку. Малий скиглив і намагався вирватись, але високий довгов’язий чоловік у чорному одязі жодним чином не реагував. Його залізна хватка не залишала малому жодного шансу на визволення.