Розділ 13. А далі - забуття

2004 р

Я просидів у вітальні до самого сірого ранку. Здається, трохи дрімав. Чуйним та поверхневим сном, який вмить переривався, коли до вух доносився будь-який, навіть незначний шум. Я очікував на батька, але не міг нічого зробити із тьмяною вуаллю, що падала перед очима у намаганнях вимкнути мою свідомість. Розпач, злість, смуток та безвихідь поєднались у єдиний коктейль, гіркоту якого я відчував кожним атомом свого тіла. Мені хотілось повернутись на півроку назад, коли життя текло звичною для всіх течією, коли воно було вільним від химерного дівчиська, зловісної бази, дивних подій та непоправних втрат. 

Крізь крихкий сон я бачив порцелянове обличчя Соломії, на якому відобразилися відчай та страждання. Спочатку воно висіло у густій темряві яскравою світлою плямою, та згодом почало віддалятися, провалюватися у тунель, вибудований із глухої чорноти, і врешті-решт розлетілось на дрібні шматки. Зникло. Розтануло. Без надії на повернення.

Я відчув як чоло вкрилося дрібними крапельками поту, а серце шалено заклекотіло. Сон наче зняло рукою, коли нагорі почулися чиїсь легкі дрібні кроки. Невже я не помітив батькового повернення? Заскиглили сходи, хтось спускався вниз, до вітальні. «Соломія!» – із полегшенням вирішив я та спрямував погляд у передпокій. Повз дверний отвір промайнула тендітна постать, вбрана у біле і схожа на привид. Усі мої надії розбились ущент, бо то була не моя сестра. То знайді прийшло на думку здійснити свою вранішню відьомську прогулянку. Я напружився, а коли почув, як вона обережно вийшла у двір, гайнув до вікна та притулився обличчям до холодного скла, аби краще бачити, що відбувається.

Боса, в одній сорочці, яку ранковий зимовий вітер відчайдушно намагався з неї зірвати, мала стояла на сходинках та гіпнотизувала поглядом фіранку. Вона обхопила себе руками і злегка тремтіла, та холод і непогода не позбавили її рішучості і надалі стояти у дворі в очікуванні, я був впевнений, батька.

Нас розділяла лише тонка пластина гладкого скла, та вона не помічала моєї майже впритул присутності. Коли за парканом блимнули фари та почувся ненав'язливий звуковий сигнал, знайда здригнулася, а я відійшов трохи вбік, до стінного виступу, тим самим частково перекривши собі кругозір.

Батько виглядав виснаженим та засмученим. Його зморшки стали глибшими буквально за вечір, а під очима налилися видимі червонуваті мішки, які, здавалося, ввібрали в себе усю ту купу сліз, яку він  ще не встиг пролити за Соломією. Я знав, що батькові добре відомо, де вона може бути, і той фатум, який на неї спіткав, страшніший за смерть.

Дорослий чоловік підбіг до дівчинки та з силою стиснув її плечі. Щось відчайдушно говорив та плакав. А я в той час надсилав німі прокльони виробникам вікон із першокласною шумоізоляцією – зовсім нічого не було чутно.

Згодом батько впав навколішки у сніг, а знайда торкнулася його голови маленькою долонею та кілька разів провела по ній, наче жаліла нерозумну дитину. Його плечі здригалися від ридань, а вона робила незначні спроби затягти його у дім.

Я не витримав і вийшов із хованки. З вітальні – в коридор, звідти – до цих двох на ганок.

- Відійди, - наказав дівчиськові, та допоміг татові піднятись. Він сперся на мої плечі і ми зайшли до будинку. У замкненому просторі я відчув, як сильно від нього тхне алкоголем.

- То це так ти рятуєш дочку!? – процідив я.

- Її вже не врятуєш. Ні так, ні якось інакше. Той світ отримав винагороду і двері зачинилися. Нам треба вчитися жити без Солі, - скиглив батько, і я розумів, що жодного адекватного пояснення наразі із нього не витягну, - твою маму він теж забрав. Вона звідти втекла, та він завжди повертає своє.

Я здивовано завмер і обернувся. Погляд знайди стріляв блискавками, губи були щільно зімкнені, а на блідому обличчі відобразилась гримаса чи то образи, чи то злості. Слова батька здались мені нісенітницею, але при погляді на дівчинку я зрозумів, щось варте уваги у них все ж таки було.

Нехай він відпочине, а завтра я розпитаю.

Та назавтра батько вже не був таким говірким. За цю ніч він, здається, трохи постарів. У без того сивому волоссі та бороді з'явилося ще кілька рідких срібних пасмів, а на обличчі, особливо в області щок та чола добре проглядалися нові глибокі зморшки. Язик у мене б не повернувся сказати, що йому байдуже, він мовчки переживав свою втрату та мордував себе зсередини. Але ззовні намагався зробити вигляд, що майже нічого не сталося. Зранку він так само пив каву в альтанці і автоматично тягнув до рота цукрове печиво зі скляної тарелі. В той самий час, коли мені до горлянки лізла хіба що цигарка.

- Тату, будь-ласка, скажи мені, що коїться. Я знаю, що тобі і тій малій відомо набагато більше, ніж ви говорите. Де може бути Соломія? - завів я і зіткнувся із повним нерозуміння батьковим поглядом і збагнув, що нічого окрім брехні мені почути не вдасться, - Я знаю, що ти там вчора був, намагався її знайти, ти сам мені казав про винагороду і двері, що зачинилися. Що це означає?

- Синку, я не знаю, про що ти. Після забігайлівки я міг наплести що завгодно, - мовив він, - я не втрачаю надію, і ти повинен вірити, що вона знайдеться. Мені так сумно, але я вірю, що не все ще втрачено. Той чоловік із органів викликає у мене довіру. Думаю, він допоможе.

- Ти покидьок, - тільки й зміг промовити я.

Майор Степанюк дійсно робив спроби пролити світло на ситуацію, що склалася. Так, вже наступного дня він подзвонив мені і повідомив, що до документів не підкопатися, вони оформлені згідно всім правилам, хоча й наголосив, це досить дивно, що чоловіку-одинаку дали право опікуватися над неповнолітньою дівчинкою, навіть якщо на це була воля її рідного батька-злодія. Зазвичай, подібні права надаються родичам дитини, та і в законодавстві існує безліч нюансів та вимог до офіційного опікуна, яким мій батько, м'яко кажучи, не відповідав.

Степанюк пообіцяв копати далі. А ввечері прийшов до нас додому із Тарасиком, всадовив нас утрьох у вітальні та повідомив, що обшуки бази не дали жодних результатів. Майоровим хлопцям вдалося відкрити люк, але нічого крім порожнечі вони не знайшли.