Розділ 11. Брехун, брехун!

2004 р. 

- Таке місце… стрьомне. Не дивно, що його досі ніхто не купив, - пробурмотів молодий міліціонер, смачно затягуючись цигаркою.

- Я коли малим був, мав нагоду відпочивати тут із батьками. Той ще відпочинок вийшов. База пропрацювала тільки сезон, і приблизно з 63-го так собі і стоїть без хазяїв та відвідувачів. Ото тількі такі як ці… - старший пузатий чоловік у формі кивнув на нас із Тарасом, не приховуючи зневаги, - періодично сюди заглядають у пошуках пригод на свої кістляві дупи. То що, хлопці, яким вітром?

Ми вже стояли біля в’їзних воріт, відчуваючи, як очі засліплює яскраве світло фар від міліцейської автівки. Я відчував, що присутність правоохоронців тут не випадкова. Вочевидь, Романюкова матір вже встигла вдарити на сполох, тому викручуватись і брехати немає жодного сенсу.  Втім, які можуть бути питання до мене?  Адже я знаю не більше, ніж Тарас та знайда встигли мені розповісти. Звичайно, якщо не звертати увагу на фантасмагорично-містичну складову справи, в яку, прагматики з міліції навряд повірять.

- Моя дівчина зникла тут приблизно півтори години тому, - стримано почав Тарас, - із нею був тринадцятирічний хлопчик – Данило Романюк. І він також зник, - юнак опустив голову, начебто відчував власну провину за те, що сталося.

- Якого біса ви сюди полізли? – серйозно запитав старший міліціонер.

- Щоб дупи розім’яти, - тихо огризнувся я.

- Побалакаємо у відділку, - рівним тоном відгукнувся коп, подивившись на мене, як на мураху.

- Щоб не гаяти час, пропоную запросити на бесіду названу дочку мого шановного батька – Богдану, прізвище, наразі, не відоме, - уїдливо запропонував я.

Міліціонери перезирнулися і жестом вказали нам на службову автівку. За кермо Тарасової машині сів наймолодший працівник, і ми рушили у бік міста. Я дивився у вікно за танком снігу, який щохвилини ставав дужчим та навіженішим. Пориви вітру постійно змінювались, перед очима стояла якась нескінченна мереживна завіса, яка чомусь вселяла в мене почуття безвиході. Мені здавалося, що я стою на межі кардинально іншого, неприємного та складного життєвого періоду. Чомусь раптом мені стало дуже самотньо, я відчув гіркоту в очах і кілька разів змигнув, щоб відігнати недоречні сльози. Добре, що ніхто не дивився в мій бік, що поряд не було друзів і Яни, і вони не могли побачити слабкість, яку я мимоволі собі дозволив.

Інтуїція мене не підвела. У головному міському відділку, до якого нас доправили, стояв сморід та гамір. Нікотиновим смородом були просякнуті коридори установи, які службовці використовували у якості курилки. Як у далекому минулому – палили, де хотіли. Від цих ароматів мені самому схотілося затягнутися, але кишені виявилися порожніми, а мою ініціативу «стрільнути» навряд чи хтось би підтримав. Щодо гаміру… його здіймала огрядна жіночка у стьобаному пальто, одягнутому поверх домашнього одягу. То була Любов Михайлівна Романюк, мати зниклого Дані. Вона стояла над розгубленими міліціонерами і зі сльозами на очах вимагала від них якихось дій.

- Та заспокойтесь уже, - тримаючись за скроні благав сивий службовець із інтелігентним обличчям. Його очі сповнилися надією, а м’язи обличчя трохи розслабились, коли він побачив нас у дверях. Тепер він зможе перекласти власний клопіт на колег.

Любов Михайлівна також змінилася в обличчі, побачивши нас із Тарасом.

- Що тут коїться? Де мій син і твоя сестра? – вона підбігла до мене і навіть спробувала схопити мене за комір куртки, але міліціонер встиг їй завадити.

- Заспокойтесь, будь-ласка, я спробую все пояснити, - гукнув Тарас і ми утрьох в супроводженні правоохоронців зайшли в порожній кабінет.

Поки Тарас по третьому колу переповідав свою історію, Любов Михайлівна хлюпала носом і голосно зітхала.

- Чому діти пішли в те богом забуте місце? – спитав старший міліціонер на прізвище Степанюк.

- Бо та мала на ньому схиблена, - відповів я, - вони з батьком приїжджали туди кілька разів, але я так і не зміг зрозуміти, з якою ціллю. Перевірте її. Він каже, що це дочка якогось його друга, та мені здається, історія більш заплутана.

- Я знала-знала, що не можна довіряти мого хлопчика цій твої сестричці, - заголосила Даньчина мати, - згубила вона його. Не без допомоги того проклятого дівчиська.

- Добре, - міліціонер виглядав втомленим. Вочевидь, зі справами такого ґатунку він стикався не досить часто, - вже майже десята. Я підвезу тебе додому і поспілкуюсь із твоїм батьком та дівчинкою, - він перевів погляд на Тараса, - залиш свій телефон і адресу, та можеш поки що бути вільним. Пані Романюк, вас також доправлять додому. Візьміть себе врешті-решт у руки, малого немає менше семи годин, не виключено, що він повернеться живий-здоровий. Івасюк, - чоловік звернувся до молодшого колеги, - збери хлопців і на світанку іще раз огляньте базу.  

За інших обставин, я б не поїхав додому в жодному разі, і певно що, знову б тупцював під вікнами Янчиної кімнати, очікуючи, що вона пустить мене до своє теплої оселі та гарячих обіймів. Але не цього разу. Майор Степанюк на ім’я Віктор Васильович пообіцяв мені шоу під назвою «вивести на чисту воду Сергія Розумного», і я, чорт забирай, не міг цього пропустити. Насправді, нам із Соломією вже давно, від самої появи малої Дани у будинку, варто було звернутися до органів. Та ми зволікали, побоюючись, що в такому випадку відчуватимемо себе зрадниками.