Розділ 10. Усі щось шукають.

Десь не тут і невідомо коли.

Вона ніколи не звикне до цих протиприродних світанків. Сонце із заходу намагається пропалити яскраво-червоною плямою світла грубі полотняні фіранки. На вулиці, як завжди, стоїть задуха та сморід від суміші попелу й пилу. Незважаючи на неймовірну спеку, дерева навколо завмерли, голі, як у листопаді. Хто знає, яка зараз пора року? Червоне розпечене небо над головою, яким час від часу пропливають сіруваті хмаринки, потріскана земля під ногами, поодинокі осередки брудно-коричневої рослинності — марсіанські пейзажі, якими їх малюють у фантастичних романах. Чи, може, так виглядає пекло? Вона приблизно так його собі й уявляла.

Поняття часу тут суб’єктивне, його можна відстежувати лише за зміною світлового дня. Ночі тут набагато прекрасніші за дні, ними навіть можна замилуватися, та головна їх цінність у тому, що вони приносять певний спокій і довгоочікувану насолоду. Вночі, здається, природа починає дихати киснем, якого їй так не вистачає вдень. Повноводна річка, яка тепер скоріше нагадує струмок, ніби відновлюється, вода дзюрчить і починає текти стрімкіше вниз за течією. Небо набуває фіолетово-синього відтінку, і на ньому запалюються зорі — маленькі рожеві краплинки, що мерехтять в оксамитовій безодні й допомагають позбутися відчуття невимовної самотності.

Та годі мріяти про ніч, адже тепер у свої права знову вступає жорсткий та непередбачуваний день. Промінь сонця, наче меч ката, нависає над головою, пробуджує від неспокійного сну й закликає до єдиної можливої вдень дії — виживати.

Чоловік поряд ще не розплющив очі. Він значно молодший за неї, але виглядає мужнім і загартованим. Добре, що вони удвох. Погано, що тут.

Жінка прокидається й виходить у двір. Неймовірно, але сьогодні трохи прохолодніше. Вдихає попіл із повітря й починає судомно кашляти — чортів клімат. Розводить вогонь і підігріває у старому казані вчорашню юшку. А навколо — тиша. Ні пташки, ні дрібної тварини, жодного шурхоту. Це добре. Тут тиша асоціюється з безпекою.

Кремезний і сонний він виходить із саморобної халабуди. Мовчки підходить до жінки й цілує її в губи, торкається рукою її живота та посміхається хлопчачою посмішкою.

— Ми знайдемо вихід, — обіцяє він. Це він каже майже щодня, хоча на початку це були її улюблені слова, та з часом ролі дещо змінилися.

Вона торкається щокою його грудей і міцно обіймає.

— Звичайно, знайдемо, — киває, відчуваючи, як сльози підкочуються до очей.

Сніданок не лізе йому до горла, тож він виходить на полювання і водночас розвідку. Вибратись звідси, знайти вихід — пульсує у скронях, аби їхня ще ненароджена дитина побачила інший, кращий світ.

Там, у лісі, на нього чекають помічники, прив’язані ланцюгами до дерев. Якщо їх добре годувати, вони стають ручними, майже як песики. У них чудовий слух, але дуже поганий зір. Вони схожі на живих мерців, мають бліду зеленувату шкіру, яка відсвічує нефритовим світлом. Колись вони були людьми, а тепер — просто доволі небезпечні сутності, без віку та статі, тварини, які жадають тільки їжі й ладні піти заради неї на все. Вони завжди голодні, та ці, що належать йому, не встигли призвичаїтися до полювання, тож певною мірою залежать від нього. Вони поводяться добре — він натомість забезпечує їх м’ясом невизначеного походження.

Відчуваючи близькість чоловіка, «песики» у людській подобі приглушено гарчать, вертять головами на всі боки, намагаючись розгледіти потенційну жертву. Та все марно — у них пусті зіниці, крізь які видніється чорнота.

— Тихо-тихо, — впевнено промовляє чоловік, підходячи до сутностей, і ті трохи заспокоюються. Тепер вони шкірять зуби, по підборіддях тече зеленувата слина — вони відчувають годувальника, передчувають годівлю.

Напруга, яку чоловік відчуває щоразу, коли підходить до цих двох, поступово спадає. Він майже лагідно просить їх почекати й відходить до купи червоно-коричневого листя — під ним поховано кілька заячих тушок і з десяток щурів.

— Знаю, вам би хотілось чогось людського походження, та що маємо, те маємо, — він розгрібає листя, а сутності мало не захлинаються від мерзенного запаху, що наповнює лісову галявину.

— Фас, — крижаним тоном промовляє чоловік, спускаючи ланцюги.

2004 рік

«Щезла», — слова Тарасика відлунням відбилися від стін будинку, застигли десь під стелею і, врешті-решт, дійшли до мене, набувши якогось невідворотно страшного сенсу. Я дивився на хлопця сестри з недовірою та жахом. Бабуся, яка сунула з кухні у вітальню, аби зручно вмоститися у своєму улюбленому кріслі, на напівзігнутих ногах застигла у дверях. Батько сполотнів і опустив голову. А Тарас із блискучими від сліз очима та блідим, як у смерті, обличчям, вочевидь, не знав, куди подітися і що говорити далі. Тільки знайда тепер уже не виглядала переляканою. Її обличчя виражало спокій і покірність перед обставинами. Я побачив, як її тонкі рученята простягнулися до тарілки з цукровим печивом, яке вчора ввечері встигла спекти Соломія. Чорна завіса люті стала мені перед очима, і перед тим як вона встигла схопити ласощі, я підскочив до столу та перекинув тарілку на підлогу, яка розбилась ущент. Я вже був готовий отримати прочуханки від батька за подібну витівку, але той лише похитав головою, навіть не піднімаючи на мене погляду.

— Що, чорт забирай, коїться? Що значить «щезла»? Чого ти взагалі, — я зиркнув на Тараса, — із нею? — тицьнув пальцем у дівчисько.

Звичайно, мені були потрібні пояснення, а не ці драматичні фрази, які змушують думати одразу про найгірше. Мені не вдавалося зберігати розум холодним, адже зазвичай у цьому мені допомагала сестра, яка наразі якогось біса «щезла», але я намагався мислити раціонально і перепитав уже трохи тихіше й впевненіше:

— Що сталося?

Тарас зітхнув і розповів нам історію сьогоднішнього дня. Про пікнік на морозі обабіч лісу та нібито заняття з англійської для «малюків». Про те, як ці двоє вирішили пошукати гострих вражень і опинилися на захаращеній базі. Про те, як моя сестра, що відчувала на собі відповідальність, можливо, не стільки за знайду, скільки за малого Даню, кинулась його шукати і сама потрапила у біду. Як виявилось, Тарас не бачив, що саме трапилось. Коли він добіг до будинку, у якому зникла Соля, то знайшов там тільки знайду. Стривожений, він розпитував дівчисько про те, що сталося, а та теревенила якусь нісенітницю.