Розділ 10. Усі щось шукають.

Десь не тут і невідомо коли  

Вона ніколи не звикне до цих протиприродних світанків. Сонце із заходу намагається пропалити яскраво-червоною плямою світла грубі полотняні фіранки. На вулиці, як завжди, стоїть задуха та сморід від суміші попелу та пилу. Незважаючи на неймовірну спеку, дерева навкруги завмерли, голі, як в листопаді. Хто знає, яка зараз пора року? Червоне розпечене небо над головою, яким час від часу пропливають сіруваті хмаринки, потріскана земля під ногами, одиничні осередки брудно-коричневої рослинності – марсіанські пейзажі, якими їх малюють у фантастичних романах. Чи може, так виглядає пекло? Вона приблизно таким його собі уявляла.

Поняття часу тут суб’єктивне, його можливо відслідковувати лише зі зміною світлового дня. Ночі тут набагато прекрасніші за дні, ними навіть можна замилуватися, та головна їх цінність у тому, що вони приносять певний спокій та довгоочікувану насолоду. Вночі, здається, природа починає дихати киснем, якого їй так не вистачає вдень. Повноводна річка, яка тепер скоріше нагадує струмочок, наче відновлюється, вода журчить і починає текти більш стрімко вниз за течією. Небо набуває фіолетово-синього відтінку і на ньому запалюються зорі – маленькі рожеві краплинки, що мерехтять в оксамитовій безодні і допомагають позбутися відчуття невимовної самотності.

Та годі мріяти про ніч, адже тепер в свої права знову вступає жорсткий та непередбачуваний день. Промінь сонця, наче меч ката, нависає над головою, пробуджує від неспокійного сну та закликає до єдиної можливої вдень дії – виживати.

Чоловік поряд ще не розплющив очі. Він значно молодший від неї, але виглядає мужнім та загартованим. Добре, що вони удвох. Погано, що тут.

Жінка прокидається та виходить у двір. Неймовірно, але сьогодні трошки прохолодніше. Вдихає попіл із повітря і починає судомно бухикати – чортів клімат. Розводить вогонь та підігріває у старому казані вчорашню юшку. А навкруги завмерла тиша. Ні пташки, ні дрібної тваринки, жодного шурхоту. Це добре. Тут тиша асоціюється із безпекою.

Кремезний і сонний він виходить із саморобної халабуди. Мовчки підходить до жінки та цілує в губи, торкається рукою її живота та посміхається хлопчачою посмішкою.

- Ми знайдемо вихід, - обіцяє. Він каже це мало не щодня, хоча на початку це були її улюблені слова, та з часом ролі дещо змінилися.

Вона торкається щокою його грудей та міцно обіймає.

- Звичайно знайдемо, - киває, відчуваючи, як сльозу підкочуються до очей.

Сніданок не лізе йому до горлянки, то ж він виходить на полювання і водночас розвідку. Вибратись звідси, знайти вихід, - пульсує у скронях, аби їх ще ненароджена дитина побачила інший, кращий світ.

Там в лісі на нього чекають помічники, прив’язані ланцюгами до дерев. Якщо їх добре годувати, вони стають ручними, майже як песики. У них чудовий слух, але дуже поганий зір, вони схожі на живих мерців, мають бліду зеленувату шкіру, яка відсвічує нефритовим світлом. Колись вони були людьми, а тепер – просто доволі небезпечні сутності, без віку та статі, тварини, які жадають тільки їжі і ладні піти заради неї на все. Вони завжди голодні, та ці, що належать йому, не встигли призвичаїтись до полювання, то ж в певній мірі відчувають залежність від нього. Вони себе добре поводять– він натомість забезпечує їх м’ясом невизначеного походження. 

Відчуваючи близькість чоловіка песики у людській подобі приглушено гарчать, вертять головами на всі боки, намагаючись розгледіти потенційну жертву. Та все даремно, у них пусті зіниці, крізь які видніється чорнота.

- Тихо-тихо, - впевнено промовляє чоловік, підходячи до сутностей, і ті трохи заспокоюються. Тепер вони шкірять зуби, по підборіддях тече зеленувата слина, вони відчувають годувальника, передчувають годівлю.

Напруга, яку чоловік відчуває щоразу, коли підходить до цих двох, потроху, спадає. Він майже лагідно просить їх почекати і відходить до купи червоно-коричневого листя – під ним поховано кілька заячих тушок та з десяток щурів.

- Знаю, вам би хотілось чогось людського походження, та що маємо, те маємо, - він розгрібає листя, а сутності мало не захлинаються від мерзенного запаху, що наповнює лісову галявину.

- Фас, - крижаним тоном промовляє чоловік, спускаючи ланцюги.

2004 рік

«Щезла», - слова Тарасика відлунням відбилися від стін будинку, застигли десь під стелею і, врешті-решт, дійшли до мене, набувши якогось невідворотно страшного сенсу. Я дивився на хлопця сестри із недовірою та жахом. Бабуся, яка сунула із кухні у вітальню, аби зручно вмоститися в своєму улюбленому кріслі, на напівзігнутих ногах застигла у дверях. Батько сполотнів та опустив голову. А Тарас із блискучими від сліз очима та блідим, як у смерті, обличчям, вочевидь, не знав куди подітися і що говорити далі. Тільки знайда тепер вже не виглядала переляканою. Її обличчя виражало спокій та покірність перед обставинами. Я побачив, як її тонкі рученята простягнулись до тарілі із цукровим печивом, яке вчора ввечері встигла спекти Соломія. Чорна завіса люті стала мені перед очима і, перед тим як вона встигла схопити ласощі, я підскочив до столу та перекинув тарілку на підлогу, яка розбилась ущент. Я вже був готовий отримати прочуханки від батька за подібну витівку, але той тільки похитав головою, навіть не підіймаючи погляду на мене.

- Що, чторт забирай, коїться? Що значить «щезла»? Чого ти взагалі, - я зиркнув на Тараса, - із нею? – тицьнув пальцем у дівчисько.

Звичайно, мені були потрібні пояснення, а не ці драматичні фрази, які змушують думати одразу про найгірше. Мені не вдавалося зберігати розум холодним, адже зазвичай у цьому мені допомагала сестра, яка наразі якогось біса «щезла», але я намагався мислити раціонально і перепитав вже трохи тихіше і впевненіше:

- Що сталося? 

Тарас зітхнув і розповів нам історію сьогоднішнього дня. Про пікнік на морозі обабіч лісу та начебто заняття з англійської для «малюків». Про те як ці двоє вирішили пошукати гострих вражень на свої зади і опинилися захаращеній базі. Про те, як моя сестра, що відчувала на собі відповідальність, можливо, не стільки за знайду, скільки за малого Даню, кинулась його шукати і сама потрапила у біду.Як виявилось, Тарас не бачив, що саме трапилось. Коли він добіг до будинку, у якому зникла Соля, то знайшов там тільки знайду. Стривожений, він розпитував дівчисько про те, що сталося, а та теревенила якусь нісенітницю.