ЧАСТИНА ІІ. Розділ 9. Привіт, теперишнє!

2019 рік.

Ранок постукав у вікно рвучким подихом весняного вітру та яскравим сонячним промінням, що пробивалося крізь гілля старої груші, на якій уже майоріли бруньки.

Марко розплющив очі й не одразу зрозумів, де він. Поруч спала руда жінка. Він обережно прибрав її руку з грудей і підвівся на ліктях.

— От телепень, — тихо вилаявся, шукаючи поглядом одяг.

Речі були не надто охайно складені на стільці біля ще однієї канапи — тієї, що, схоже, і стала йому нічлігом.

Він вдягнувся, сів, потягнувся до смартфона — розряджений.

— Дідько, — видихнув.

Зарядка залишилась у машині. Але де сама машина — він не пам’ятав.

Пам’ять трималась уривками: двір і розмова зі Знайдою, штовханина з Женькою, дешевий коньяк у забігайлівці, знайомі обличчя, дорога до Янкиного будинку… Далі — суцільний туман. Провали. Порожнеча, що тисне на горло холодними пальцями.

А тепер залишився тільки сором. Він заплющив очі. Хотів би зникнути. Не з міста — з самого світу.

Раптом повітря наповнив запах їжі. Смажений хліб із сиром. Марко впізнав його миттєво — так колись готувала Соломія. Він глянув на Яну. Вона ще спала. І в цей момент у дверях з’явився хлопчик.

— Мамо! Сніданок! Я через пів години виходжу!

Марко завмер. Хлопчик — другокласник із розкуйовдженим волоссям і надто дорослим поглядом — на мить зупинився, оцінюючи сцену.

— Здрастє. Мамка ще спить?

У Марка вмить запалали щоки.

— Так… вибач. Я Марко. Мамин… друг.

— Пашка. Мамин син, — відповів хлопчик рівно.

Без страху та цікавості - лише констатація.

— Ну от і познайомились, — протягнула з ліжка Яна, ліниво всміхнувшись. — Золотце, подай мені одяг.

Пауза зависла в повітрі. Хлопчик першим зірвався з місця й пішов на кухню. Марко мовчки взяв речі й подав Яні, уникаючи її погляду.

Між ними пролягла п’ятнадцятирічна пауза, яка так і не зникла.

Яна помітила його напруження, його втечу від контакту, й тихо зітхнула. Те, що сталося вночі, дало їй крихку надію, ніби щось ще можна повернути, ніби сторінки ще не остаточно перегорнуті. 

Вона підійшла ближче, торкнулася його неголеної щоки. Марко відвернувся, обережно перехопив її руки й відвів.

— Не зараз, — сказав він тихо.

І сам почув у цьому зовсім інше: це була помилка. Її обличчя сіпнулося.

— Мамо, сніданок холоне! — донеслося з кухні.

— Ну то йди собі! — різко кинула Яна.

Хлопчик щось гучно зачепив на кухні — дзенькіт скла, поспішні кроки, грюк дверей. І тиша. 

Маркові стало дихати трохи легше. І сьогодення стало напрочуд схожим на далеке вчора. Ось вони одні. Янчина бабуся тікає з будинку, аби молоді люди побули наодинці, і вони раді цій нагоді та використовують її сповна. Та варто усвідомлювати, що зараз усе інакше. І «мамин син» навряд чи мріє про ще одного чоловіка, який би зайняв Янчине серце. Та він і не претендує. Лише одна ніч. А далі — справи-справи.

Міцна мотузка ностальгічних спогадів переривається. І Марко знову спускається на землю. Яна наче оговтується, бурмоче собі під ніс:

— Мале невиховане хлопчисько. Ну я йому дам після школи, — погрожує порожньому будинку.

— Які у тебе плани на сьогодні? — питає Марко.

— Жодних.

— Я тут по справі, але без твоєї допомоги не обійдусь. Поснідаємо?

Вона йде на кухню, та чоловік притримує її за зап’ястя.

— Я би хотів побачити Ярика. Ти бувала в його готелі? Там є ресторан. Пропоную гайнути туди.

Жінка схвально киває. Пропозиція їй до душі. А може, ще не все втрачено? Вдягає романтичну сукенку, джинсову куртку зверху, чобітки на підборах, фарбує губи яскравою помадою. Готова. Чарівна.

Ці двоє залишають хату ще до того, як приготовлені малим Пашкою запашні грінки остаточно встигають охолонути.

— Ярику дісталась заможна дружина. Її батько — бізнесмен із Києва. Не знаю, як вони познайомились, але дружок наш витягнув щасливий білет. Тесть допоміг із бізнесом, а Ярослав не розгубився і показав себе якнайкраще. Час від часу я приходжу до них на каву. Юля мені подобається. Приємна, тактична, симпатична. Та й Ярослав лишився майже таким, яким і був. А донечка в них — просто сонце. Завжди мріяла про доньку, — базікає Яна без зупину, дивлячись у вікно автомобіля.

Їй тут добре і затишно. Приємний запах недешевого салону, тиха музика, заспокійливий шурхіт дороги та привабливий чоловік поруч.

Марко слухає напівуважно, тре очі та позіхає — зовсім не виспався. Ще й тіло поболює після сутички із Женькою. Ох він ще дасть цьому малому зраднику, коли випаде нагода.

А поки що потрібно заручитися підтримкою друзів, які не встигли зрадити. Ярик, судячи з усього, велике цабе завдяки своїм новим родичам, тож, можливо, у нього є непоганий адвокат, який допоможе вирішити зі Знайдою спірні майнові питання — звісно ж, на його, Маркову, користь.

Отримає він будинок і кволу бабцю на додачу. Викине Дану на вулицю, як непотріб, від якого треба було позбутися ще давно. Втопче її в бруд, знищить, розірве…

І що далі? Хіба така помста зменшить біль від втрати Соломії, який роздирає його душу з того самого грудневого вечора 2004 року?

Невже йому потрібні лише гроші?

О ні. Відібрати гроші й спадщину — це лише спосіб позбутися її. Він жадає правди.

Ця правда приходить йому ночами у вигляді чорного заплутаного клубка, який неможливо розплутати. Правда насміхається над ним, грає в хованки, кричить: «не знайдеш». Вона знущається і огидно регоче, а потім перетворюється на чорнокосу Богдану, яка дивиться на нього хитрими очима і глузливо посміхається, а потім розвертається і шльопає голими ногами по пожовклому листю в бік будинку біля зламаного пірса на старій занедбаній базі, заходить у нього і пірнає в колодязь. І сотні блідих зеленуватих рук підхоплюють її і затягують у потойбіччя.

— Обережно! — він чує голос із сьогодення і нарешті відпускає свої нехороші думки. Мало не виїхав на зустрічну смугу та не вбив їх обох. Інші водії здіймають галас сигналами і показують Маркові непристойні жести у вікно. Що ж, заслужив.