ЧАСТИНА ІІ. Розділ 9. Привіт, теперишнє!

2019 рік. 

Ранок постукав у вікно рвучким подихом весняного вітру та яскравим сонячним промінням, що пробивалося крізь гілки старої груші, на якій вже майоріли бруньки. Марко розплющив очі і не відразу зрозумів, де знаходиться. Подивився на руду жінку поруч, обережно прибрав з грудей її тендітну руку і підвівся на ліктях.

- От телепень, - тихо мовив, розшукуючи поглядом власний одяг. Він був не досить охайно складений на стільці, що стояв поруч із ще однією канапою, яка спершу була відведена чоловікові до ночівлі.

Вдягнувся. Присів на стілець. Хотів було глянути в смартфон, та той виявився розрядженим. Почав нишпорити по кишенях у пошуках зарядного пристрою, та раптом згадав, що залишив його у автівці.

-Дідько, - лайнувся.

А де ж автівка? Пам'ять відверто підводила, єдине, що Марко пригадував достатньо прозоро була розмова із знайдою у дворі та штовхання із Женькою. А далі усе наче а тумані. Дешевий коньяк у забігайлівці в компанії якихось старих знайомих, дорога до Янкиного будинку (він навіть не був впевнений, що дістався сюди на власному авто), опівнічні бесіди, хвилини протверезіння, порожнеча, що тиснула на горлянку крижаними пальцями, а потім – гарячі і давно забуті обійми, які цю порожнечу чи то виштовхали, чи то заповнили.

А тепер. Сором. Сором. І тільки сором. І то болю знайому бажання зникнути. Не просто з міста. З планети.

Раптом ніс залоскотало від приємного аромату їжі. Від відразу впізнав страву – смажений хліб із сиром, який колись готувала Соломія. Марко здивовано глянув на Яну, яка досі міцно спала, і обережно підвівся, виглядаючи з кімнати.

- Мамо! Час снідати. Мені через півгодини виходити, а ти обіцяла мене провести, - у дверному отворі суміжної кімнати з'явилася постать хлопчика. Того самого другокласника Макаренка, який вчора вранці підкинув вчительці під ноги гумову змію.

Малий на мить завагався, але здається, анітрохи не злякався.

- Здрастє, - кинув недбало, - мамка ще спить?

Марко відчув, як кров стає гарячішою і пульсує в скронях, а щоки – палають вогнем. Чоловік обернувся та пробельклтів:

- Так…вибач. За незручності. Я Марко – мамин старий друг.

- Пашка. Мамин син, - у голосі малого відчувалася зневага. 

- Ну от і познайомились, - промурмотіла з ліжка Яна та лукаво посміхнулась, - золотце, подай мені одяг.

Марко з малим заклякли, не до кінця розуміючи, до кого адресоване звернення. Але малий перший прийшов до тями та побіг на кухню, а зніяковілий Марко поспіхом виконав прохання подруги.

Ця п'ятнадцятирічна пауза виявилась занадто довгою, щоб він міг поводити себе як і раніше. Яна помітила, як він уникає дивитися на неї, та зітхнула. Події останньої ночі подарували їй надію на можливість перегорнути старі сторінки свого життя та розпочати все з чистого аркуша, та ранок, здається, мав намір перекреслити всі сподівання.

Вона спробувала підійти до чоловіка, торкнулася його неголеної щоки та сухих губ, але він відвернувся, та притримав її руки і м'яко відвів їх у сторони.

- Не зараз, - промовив рішуче, а їй почулося інше: «це була помилка».

Брови насупились, очі заблищали, а пухкі спокусливі вуста стиснулись в тонку нитку.

- Мамо, сніданок холоне, - почувся з кухні дзвінкий дитячий голос, - і я вже запізнююсь.

- Ну то йди собі! Чого причепився!? – відрізала і, обійнявши себе руками, відійшла до вікна.

А потім вони почули, як з оглушливим дзвоном щось із посуду впало додолу, як дрібними кроками хлопчик рушив до виходу, як грюкнули вхідні двері. Невеличка фігурка у зношеній куртці віддалилася від будинку, рвучко зачинила хвіртку та зникла з поля зору.

Маркові стало дихати трохи легше. І сьогодення стало напрочуд схожим на далеке вчора. Ось вони одні. Янчина бабуся тікає з будинку, аби молоді люди побули наодинці, і вони раді цій нагоді і використовують її наповну. Та варто усвідомлювати, що зараз все інакше. І «мамин син» навряд чи мріє про ще одного чоловіка, який би зайняв Янчине серце. Та він і не претендує. Лише одна ніч. А далі - справи-справи.

Міцна мотузка ностальгічних спогадів переривається. І Марко знову спускається на Землю. І Яна наче оговтується, бурмоче собі під носа:

- Мале невиховане хлопчисько. Ну я йому дам після школи, - погрожує порожньому будинку. 

- Які у тебе плани на сьогодні? – питає Марко.

- Жодних.

- Я тут по справі, але без твоєї допомоги не обійдуся. Поснідаємо?

Вона суне на кухню, та чоловік притримує її за зап'ястя.

- Я би хотів побачити Ярика. Ти бувала в його готелі? Там є ресторан? Пропоную гайнути туди.

Жінка схвально киває. Пропозиція їй до душі. А може, ще не все втрачено? Вдягає романтичну сукенку та джинсову куртку зверху, чобітки на підборах, малює спокусливі губи яскравою помадою. Готова. Чарівна.

Ці двоє залишають хату ще до того, як приготовлені малим Пашкою запашні грінки, остаточно не встигають охолонути.

- Ярику дісталась заможна дружина. Її батько бізнесмен із Києва. Не знаю, як там вони познайомились, але дружок наш витягнув свого часу щасливий білет. Тесть допоміг із бізнесом, а Ярослав не розгубився і показав себе найкращим чином. Час від часу я до них приходжу на каву. Юля меня подобається. Приємна, тактична, симпатична, та і Ярослав лишився майже таким, яким і був. А донечка в них просто сонце. Завжди мріяла про доньку, - базікає Янка без зупинки, дивлячись у вікно автомобіля.

Їй тут добре і затишно. Приємний запах недешевого салону, тиха музика, заспокійливий шурхіт дороги та привабливий чоловік поруч. Ні, вона не буде здаватися. Як би там не було, зв’язок, який раніше був між ними, відрізнявся міцністю, то ж є всі шанси його відновити.

Марко слухає на півсили, тере очі та позіхає, бо зовсім не виспався. Ще й тіло поболює після сутички із Женькою. Ох він задасть цьому малому зраднику, коли випаде зручна нагода. А поки що потрібно заручитися підтримкою друзів, які не встигли зрадити. Ярик, судячи з усього, велике цабе завдяки своїм новим родичам, то ж, можливо, у нього є непоганий адвокат, який допоможе вирішити із знайдою спірні майнові питання, звичайно ж на його, Маркову користь.