Розділ 8. Соломія.

3 грудня 2004

Третього грудня 2004 року була субота. Соломія розплющила очі й глянула на годинник — майже десята. Вона притулилася до Тараса, який іще міцно спав. Як же їй хотілося провести цей день поруч із ним, не вилазячи з ліжка.

Та, на жаль, о дванадцятій до батькового будинку мав прийти Даня Романюк на заняття з англійської, а мала знайда спуститься до вітальні, щоб побісити Солю своєю присутністю та абсолютною відсутністю знань з іноземної мови.

Настрій молодої жінки миттю зіпсувався. Вона підвелася з ліжка й схрестила руки на грудях. Тарасик розплющив одне око.

— Ти чого? — промимрив замість «доброго ранку».

— Не можу більше. Хочу бути з тобою тут, а не бігати щодня бозна-куди, — прозвучало це майже як благання про допомогу.

— Уже зовсім скоро, кохана, — пообіцяв хлопець, притягуючи її до себе. — Обіцяю.

Він подарував їй довгий поцілунок і мимохіть ковзнув поглядом до полички біля вікна. Поміж книжок лежав футляр із каблучкою — казковий золотий ключик, який мав звільнити Соломію з полону обов'язків.

Тарас припаркував свій старенький вишневий «Форд» біля будинку, і вони разом увійшли на подвір'я.

Погода того дня стояла напрочуд гарна. Перший сніг, що випав уночі, щедро припорошив стежки й тепер, мов дорогоцінне каміння, виблискував під яскравим зимовим сонцем. Час від часу з неба зривалися поодинокі сніжинки, додаючи всьому довкола казковості.

На подвір'ї панувала незвична тиша.

Молоді люди зайшли до вітальні, залитої сонячним світлом. Соля відразу глянула на крісло біля каміна, але бабусі там не було.

— І де всі? — здивувалася вона.

— Сергій Валерійович повіз бабусю до лікарні. На процедури. Буде ввечері, — почувся голос Богдани зі сходів.

— Привіт, — усміхнувся Тарас.

— А брат твій удома не ночував, — мовила дівчинка, навіть не подивившись на нього, і далі зверталася лише до Соломії.

— Добре, — кивнула та. — Заняття через пів години. Прийде Даня — і почнемо.

Знайда невизначено хитнула головою й зникла на другому поверсі.

Соломія відчула роздратування. Тарас чудово вловив настрій коханої, тому вирішив запропонувати дещо таке, що мало сподобатися всім.

— Ти казала, що цьому Романюкові подобається ваша мала?

— Не знаю. Але в навчанні він з'їхав. Вона його точно відволікає, — відказала Соля. — А взагалі, я бачила, як вони розмовляли після занять і навіть кудись разом ходили.

— То давай сьогодні зробимо виняток.

— У якому сенсі?

— Поїхали до альтанок у лісі. Купимо м'яса, зробимо сендвічі, заваримо смачного чаю і відпочинемо. А малі нехай собі погуляють на свіжому повітрі.

— Панькатися з двома чужими дітьми — дуже дивний вид відпочинку, — невпевнено зауважила Соломія.

Проте ідея їй сподобалася. Краще вже провести суботній день на природі, ніж сидіти у вітальні, від якої її вже вернуло, ще й у компанії дітей, до яких вона особливої симпатії не відчувала.

Тож було вирішено.

Коли прийшов Даня, Соля з Тарасом оголосили, що сьогодні англійська проходитиме на природі, й усі четверо вмостилися в автівці.

Дорогою Тарас помічав, як Даня Романюк не зводить зачарованого погляду з дівчинки. А та, своєю чергою, мов заворожена, дивилася у вікно на засніжені дерева, дороги, яскраве небо та золотаве зимове сонце.

Даня був високим і худим. Майже прозора шкіра, витончені аристократичні риси обличчя, довгі руки й ноги, видовжене лице. Через місяць йому мало виповнитися тринадцять, але виглядав він трохи старшим.

Соломії подобалося, що хлопець був тихим і вихованим. Жодного разу він не приходив із невиконаним завданням, на уроках поводився зібрано й старанно.

І тільки знайда від жовтня почала псувати хлопця своєю присутністю. Він став розсіяним і забудькуватим, наче його підмінили. Вітаючись із Солею, Даня відразу обводив поглядом будинок у пошуках малої знайди. Під час перерв вони шепотілися в альтанці й миттєво замовкали, щойно поруч з'являвся хтось сторонній.

Соломія не була впевнена, що дітей пов'язують романтичні почуття. Проте інтуїція підказувала їй, що в тихому й непомітному Дані дівчинка знайшла спільника — людину, якій можна довірити свої секрети.

Тож Соля чекала слушної нагоди поговорити з хлопцем і вивідати, що саме йому відомо про Богдану.

І, якщо пощастить дізнатися щось цікаве, Марко неодмінно пишатиметься своєю сестричкою.

Старі альтанки, якими здебільшого користувалися влітку, стояли на околиці лісу перед самим степом, що тягнувся до річки. Якщо пройти хвилин п'ятнадцять уздовж лісосмуги, а потім звернути, можна було вийти на головну дорогу до Голого Пагорба. Ще кілька хвилин шосе — і перед тобою занедбаний під'їзд до старої бази.

А далі починалися пригоди.

Щоправда, про це знала лише Богдана, яка вже не раз ходила цією дорогою разом із Сергієм Валерійовичем.

Аромат смаженого м'яса на морозному повітрі розпалював апетит. Теплий глінтвейн, який Соля пила замість чаю, додавав гарного настрою. Закохані воркували, милуючись краєвидом, а діти, трохи збентежені, сиділи на пристойній відстані одне від одного й повільно сьорбали чай.

— Соломіє Сергіївно, ви казали, що буде урок на свіжому повітрі, — нагадав Даня.

— Це урок відпочинку, — хмикнула вона. — Можете прогулятися. Але далеко не відходьте. 

У цей момент рука Тараса під пальтом обережно ковзнула по її шкірі.

Соломія навіть не помітила, як Богдана закинула на плечі маленький рюкзак, узяла Даню за руку й кивнула в бік шосе.

— Так, ми пройдемося.

Зимове сонце довго спить і мало гуляє. Тож непомітно воно почало хилитися до заходу.

А Даня з Богданою все не поверталися.

Соломія занепокоїлася. Близько четвертої Даня мав бути вдома. А зараз уже третя.

— Їх немає хвилин тридцять, — заспокоював Тарас.

— Давай пошукаємо.

— А якщо повернуться?