Розділ 7. Друзі.

2019 р

Євген Понамаренко більше відомий як просто Женька, відчував себе останнім часом по-справжньому щасливим. Відверто кажучи, його життя почало налагоджуватися приблизно років десять тому, коли, як це не дивно, в житті поменшало друзів. Женя завжди відчував себе у цій дружбі чотирьох мало важливим додатком, за відсутності якого нічого не зміниться. Найважче йому давалося спілкування із Марком, хоч той і сліпо та свято вірив у їх безперечну близькість. Такі як він, сильні та самовпевнені, насправді, незрячі, - міркував Женька, - вони не вміють помічати і тим більш аналізувати те, що відбувається під їх носом. Хіба ж міг Марко запідозрити, що в душі Женя не відчував жодних теплих почуттів до нього – ні відданості, ні поваги, на які той так розраховував. На думку мовчазного та потайного Євгена, Марко був розпещеним хлопчиськом, який вимагав від життя того, чого ні в жодному разі не заслужив.

Женя-підліток ще не міг остаточно сформулювати ті висновки, до яких прийшов тепер у бутності дорослого чоловіка. Проте черв’ячок недовіри та огиди до власних друзів гриз його іще тоді, півтора десятків років тому. І найгіршим видавалося те, що він не міг ні з ким поділитися своїм смутком, адже друзі йому були не друзями, а так – сторонніми людьми, з якими доводилось проводити час. Чому він ще тоді не розірвав відносини із тією трійкою? Тому що боявся, як будь-яка дитина, що знаходилась під опікою авторитетних товаришів, він не хотів залишитись самотнім. Він жадав спілкування і, відверто кажучи, іноді їх пригоди були дійсно цікавими. Але ж то все земне, матеріальне, а на душі тим часом – тягар і невеселі думи. 

Та що ж зробило його щасливим зараз? Він почав належати сам собі, хоча іноді все ж танув на самоті. За плечима залишились армія, незакінчений виш, робота на місцевому заводі та повна перекваліфікація у 2014-2015 роках – служба у новій поліцейській академії, після якої він зміг влаштуватися у місцеве управління патрульної поліції.

Щастя додавало те, що він став потрібним, а в житті – з’явилася ціль, яка згодом почала обростати ще більшою конкретикою. Пішов із життя Сергій Валерійович Розумний – чоловік, якого Женька поважав, як власного батька, за напади на якого колись йому хотілося перегризти горлянку Маркові. Сергій Розумний був шляхетним та щедрим, робив великі справи, ладнав із людьми і жодного разу не образив навіть мухи – таке враження складалось у Жені про Маркового батька. Він часто навідувався до Галини Понамаренко – матері Євгена – вони дружили, а іноді навіть трохи більше. І Женя, позбавлений батьківської любові, завжди приміряв на себе гіпотетичну роль сина пана Розумного. Та не судилося. У сини йому дістався невдячний Марко.

Коли тіло Сергія Валерійовича холонуло у морзі, до дверей Євгена постукала знайда. Тендітна, молода із червоними від сльоз очима та чорними як ніч косами вона видалась йому зворушливою та нещасною.

- Марко – єдина рідна дитина Сергія Валерійовича. Я маю надію, що у вас є його контакти. Він має право знати про смерть батька, - промовила вона.

Женя запросив її в будинок. Галина Сергіївна пригостила дівчину трав’яним заспокійливим чаєм, ховаючи сльози у хустинці.

- У мене немає його телефона – лише адреса, - відповів Женя, - я спробую його розшукати і зв’язатися, - пообіцяв.

Богдана кивнула.

- Дякую. Похорон у вівторок. Ще два дні. Покваптеся, - вона пригубила чай і пішла до виходу, - дякую, - обернулась.

Женя підскочив з місця і у два кроки опинився біля дівчини.

- Якщо потрібно – я допоможу тобі з організацією.

Куточки її вуст смикнулись у подобі посмішки.

- Буду вдячна, - відказала вона і зникла за порогом.

Женя пішов до своєї кімнати, увімкнув ноутбук і зайшов до фейсбуку. Маркова пика на аватарці підсвічувалась зеленим кружечком – той був онлайн. Та Євген мовчки закрив закладку. «Нехай твої справжні друзяки несуть тобі звістку», - подумав він.

Згодом виявилось, що і Яна, і Ярослав, і ще кілька колишніх однокласників повідомили Марка про втрату, але той був за кордоном і зміг приїхати лише через кілька днів після похорон. Дехто із місцевих бачив його на кладовищі. Але він так і не наважився завітати до власного будинку і принаймні втішити бабцю.

Поява Марка цього вечора збила Женю з пантелику. Він знову відчув себе малим і незахищеним, але лише на кілька хвилин, допоки колишній дружок не почав звичну для себе хамовиту риторику. Випхавши з двору зарозумілого скандаліста, Женя підбадьорився, аж поки не побачив Богдану, що з докором дивилась на нього з ганку.

- Він має повне право тут знаходитись, яким би віслюком не був, - кинула вона.

- Але він не має права тебе ображати.

- Він завтра прийде з поліцією.

- Я сам – поліція. І це вище його гідності залучати правоохоронців.

- Я не хочу із ним проблем. Ти ж знаєш, моє єдине бажання – піти звідси назавжди. Куди завгодно, подалі від цього проклятого місця, - в її голос відчувалася жорсткість.

- Ми маємо позбутися будинку і отримати кошти. Нам потрібна грошова подушка на перший час, - раціонально відмітив Женя, а Богдана лише зітхнула.

- Вважаєш, я маю право розпоряджатися цим майном?

- Є заповіт. Будинок розділено на три рівні частини. Частина грошей піде на утримання Віри Павлівни, частину залишимо собі, а залишок переведемо цьому… - Женька захлинувся останніми словами, так як назовні просилися лише не матюки.

В очах Богдани  усе ще виднівся сумнів, але вона не стала сперечатися. Втеча так втеча, а упередження з боку моралі лишень її затримують.

На землю впали сутінки і холод ранньої весни почав пробирати до самих кісток. Від денного сонця не залишилось і сліду. Дерева загорнулися в морок. Химерна повня засяяла на чорному оксамитовому небі в оточенні мільярдів зірок.