Розділ 6. За зачиненими дверима.

2004 р.

Щойно батькова автівка щезла за рогом, ми дружно висипали на стежку та рвонули до своїх велосипедів. Тільки Ярослав трохи затримався:  кинув поглядом на знак, що прикрашав землю та поспіхом зрівняв його з малюнком, який встиг накидати в тому зловісному будиночку. Ми їхали мовчки, перетравлюючи побачене. Гадаю, не тільки мені спадало на думку, що все це, ймовірно, якийсь дурний передранковий сон, гра свідомості, яка ще остаточно не прокинулась.

А між тим, небо над стало помаранчево-фіолетовим. Над лісом сонця вже не було видно, воно сховалося-заплуталось між чорних верхівок дубів та сосен. Видимість ставала дедалі гіршою і ми почали сильніше тиснути на педалі. Мені хотілося додому – в сон-забуття, щоб не бачити ні батька, ні знайду, ні навіть сестру із бабцею. Я відчував, що на сьогодні мені навіть вдосталь друзів. Я не був готовий спілкуватися про події цього дня, мені необхідно було побути із ними наодинці, щоб переосмислити чи то принаймні спробувати осягнути.

Коли ми виїхали на поле, то на мить забули про пережите, стикнувшись із невимовною природною красою. Небо, рожеве, золотаве і бузкове, впало в річку, і тепер їх розділяла лише лінія горизонту, окреслена лісосмугою на протилежній стороні. Неподалік виднілося місто, жителі якого вже запалили вогники у вікнах у передчутті смачної вечері. Ми розділилися десь на в'їзді до Голого Пагорбу. Ярослав із Женькою – вглиб селища, ми з Янкою - об'їздом до околиць.

- Я так злякалася, - зізналась дівчина, коли ми опинилися біля її хати.

Я обійняв її за плечі і злегка торкнувся щоки губами – якось напрочуд лагідно, не так як завжди. Зазвичай, коли ми лишались із Яною наодинці і тримали певний тактильний контакт - закінчувалось це під ковдрою в її ліжку. Та не сьогодні. Того вечора мене охоплювали інші почуття – хотілося стати їй захисником і водночас відчути у безпеці себе.  

- Я сьогодні додому, - вимовив, проводжаючи її до дверей.

- Повечеряймо, - запропонувала.

- Не голодний. Мені потрібен сон. І тобі також. Я завтра вранці заїду, десь о десятій.

Вона кивнула і подарувала мені мовчазний поцілунок.

У альтанці горіло світло – там воркували закохані голуби Соломія із Тарасиком. Вечір був холодний, тому парочка грілася паруючим чаєм та гарячими бутербродами. Я схопив один із тарілки і мало не обпік пальці.  Солька сердито на мене зиркнула, а Тарасик зніяковів, як школяр. Наче я не молодший брат його протеже, а щонайменше суворий татко. Що ж, вибачайте. Не хотів порушити любовну ідилію.

- Як твоя нога, Марко?  - запитав хлопець.

- Та добре. Твоїми зусиллями. Тільки в наступний раз трохи більше снодійного вколюй, ну щоб поспати я зміг хоча б до ранку, - іронічно, але без жодного злого натяку промовив я.

Тарасик почервонів і торкнувся губами філіжанки. Соля з докором звела до стелі очі, а я лише потиснув плечима.

- Батько вдома? – запитав.

- Так, вони повернулися годину тому. Знову з Богданою кудись їздив, - я відчув роздратування в тоні сестри. Якою б миролюбною Соломійка не намагалася здаватися, це давалося їй на силу.

- Він змушує мене її навчати, - продовжувала Соля, - каже, навчи дитину англійської. Чужу дитину – задарма, - сестра навіть трохи підняла голос, і Тарасик у заспокійливому жесті поклав їй руку на плече, - у мене завтра Данька Романюк, а тут ще й ця. Так Романюкова мамка хоча б платить.

Я міг лише поспівчувати. Мовчки, хрумкаючи запашний підсмажений хліб. Мої побоювання щодо відсутності апетиту не виправдались. Як і в попередній раз після відвідин бази, я був голодний, наче дворовий пес.

Залишивши голуб’ят наодинці, я пішов у будинок. Вітальня та прилеглі приміщення потонули у темряві та тиші. Здійнявшись сходами на другий поверх, я пройшов коридором у бік своєї спальні. З-за дверей батькової кімнати доносилось хропіння, бабусиної – уривчасте старече дихання, Сольчина була замкнена на ключ. Далі коридор розходився у два боки, праворуч знаходився мій скромний куток, ліворуч – приміщення, відведене для потреб дівчиська.

Я хотів проігнорувати смужку світла між дверима та підлогою. Але не зміг. Навшпиньки підібрався до дверей і причаївся. Вони буди нещільно прочинені, тож крізь щілину я міг бачити, що відбувалось у кімнаті.

Дівка сиділа на підлозі, підібравши під себе ноги і спершись на виставлені вперед руки. Між долонями в неї лежав великий ватман із малюнком, якого я не зміг розгледіти. Довгі чорні пасма волосся розсипались по худорлявій оголеній спині, кінчики торкалися стегон, які прикривав банний рушник. Вона щось бурмотіла собі під носа і робила примітки маркером на своєму малюнку.

- С – сонце, З – захист. Чи захід? – пролунали нерозбірливі слова, - прошу-прошу, нехай спрацює, - шепотіла вона.

Я зробив крок назад і двері зрадницьки заскиглили. Та знайда, заклопотана своїми бісівськими справами, навіть не повернулась у мій бік.

Мене розбирала цікавість, то ж на завтра я вже сформулював для себе певний план – понишпорити у кімнаті дівчиська та зафільмувати ймовірні знахідки на цифрову мильницю, яка лежала без діла вже добрих півмісяця.

Влігся у ліжко та вирячився в стелю. Встав. Закрив вікно. Відчув холодний подих пізньої осені, що вирішила в цьому році не баритися. Сон наче водою змило. Очі по п'ять копійок, руки обіймають потилицю, а безпорадні думки ширяться головою. Глупі думки, недеформовані, я б сказав. Такі, що мають тонку грань із уявою і часто передують неспокійному сну. Врешті, ось він мене і здолав.                                                   

                                                                       ***