Розділ 6. За зачиненими дверима.

2004 р.

Щойно батькова автівка зникла за рогом, ми дружно висипали на стежку й рвонули до своїх велосипедів. Лише Ярослав трохи затримався: кинув погляд на знак, намальований на землі, і поспіхом звірив його з малюнком, який встиг накидати в тому зловісному будиночку.

Ми їхали мовчки, перетравлюючи побачене. Гадаю, не тільки мені спадало на думку, що все це — якийсь дурний передранковий сон, гра свідомості, яка ще остаточно не прокинулася.

А тим часом небо над нами стало помаранчево-фіолетовим. Над лісом сонця вже не було видно — воно сховалося, заплуталося між чорних верхівок дубів і сосен. Видимість дедалі погіршувалася, тож ми почали сильніше тиснути на педалі.

Мені хотілося додому — в сон-забуття, щоб не бачити ні батька, ні знайду, ні навіть сестру з бабцею. Я відчував, що на сьогодні мені вже досить друзів. Не був готовий обговорювати події цього дня. Потрібно було побути з ними наодинці, переосмислити або хоча б спробувати осягнути.

Коли ми виїхали в поле, то на мить забули про пережите, зіткнувшись із невимовною красою природи. Небо — рожеве, золотаве й бузкове — впало в річку, і тепер їх розділяла лише тонка лінія горизонту, окреслена лісосмугою на протилежному березі.

Неподалік виднілося місто, мешканці якого вже запалили вогники у вікнах у передчутті смачної вечері.

Ми розділилися десь на в'їзді до Голого Пагорба. Ярослав із Женькою поїхали вглиб селища, а ми з Янкою — в об'їзд, до околиць.

— Я так злякалася, — зізналася дівчина, коли ми опинилися біля її хати.

Я обійняв її за плечі й легко торкнувся щоки губами — напрочуд лагідно, не так, як зазвичай.

Коли ми лишалися наодинці й дозволяли собі трохи більше близькості, усе зазвичай закінчувалося під ковдрою в її ліжку. Та не сьогодні. Того вечора мене переповнювали інші почуття. Хотілося стати для неї захисником і водночас самому відчути себе в безпеці.

— Я сьогодні додому, — сказав я, проводжаючи її до дверей.

— Повечеряймо, — запропонувала вона.

— Не голодний. Мені потрібен сон. І тобі також. Завтра вранці заїду. Десь о десятій.

Вона кивнула й подарувала мені мовчазний поцілунок.

В альтанці горіло світло — там воркували закохані голуби Соломія з Тарасиком. Вечір був холодний, тому парочка грілася гарячим чаєм і паруючими бутербродами.

Я схопив один із тарілки й мало не обпік пальці.

Солька сердито на мене зиркнула, а Тарасик зніяковів, мов школяр. Наче я не молодший брат його коханої, а щонайменше суворий батько.

Що ж, вибачайте. Не хотів руйнувати любовну ідилію.

— Як твоя нога, Марко? — запитав хлопець.

— Та добре. Твоїми зусиллями. Тільки наступного разу трохи більше снодійного вколюй. Щоб я хоча б до ранку поспав, — іронічно, але без злого натяку відповів я.

Тарасик почервонів і торкнувся губами філіжанки. Соля з докором звела очі до стелі, а я лише знизав плечима.

— Батько вдома? — запитав.

— Так. Вони повернулися годину тому. Знову з Богданою кудись їздив.

Я відчув роздратування в голосі сестри. Якою б миролюбною Соломійка не намагалася здаватися, це давалося їй нелегко.

— Він змушує мене її навчати, — продовжила Соля. — Каже: навчи дитину англійської. Чужу дитину. Задарма.

Сестра навіть трохи підвищила голос, і Тарасик у заспокійливому жесті поклав їй руку на плече.

— У мене завтра Данька Романюк, а тут ще й ця. Так Романюкова мама хоча б платить.

Я міг лише поспівчувати. Мовчки хрумкав запашним підсмаженим хлібом.

Мої побоювання щодо відсутності апетиту не виправдалися. Як і після попередніх відвідин бази, я був голодний, мов дворовий пес.

Залишивши голуб'ят наодинці, я пішов до будинку.

Вітальня та прилеглі кімнати потонули в темряві й тиші. Піднявшись сходами на другий поверх, я пройшов коридором у бік своєї спальні.

З-за дверей батькової кімнати долинало хропіння, з бабусиної — уривчасте старече дихання. Сольчина була замкнена на ключ.

Далі коридор розходився на два боки. Праворуч був мій скромний куток, ліворуч — кімната, відведена для дівчиська.

Я хотів проігнорувати смужку світла під дверима. Але не зміг.

Навшпиньки підібрався ближче й причаївся.

Двері були прочинені нещільно, тож крізь щілину я міг бачити, що відбувалося всередині.

Дівка сиділа на підлозі, підібгавши ноги й спершись на виставлені вперед руки. Між долонями лежав великий ватман із малюнком, якого я не міг розгледіти.

Довге чорне волосся розсипалося по худорлявій оголеній спині, а кінчики торкалися стегон, прикритих банним рушником.

Вона щось бурмотіла собі під ніс і робила маркером примітки на малюнку.

— С — сонце. З — захід. Чи захист?.. Прошу, нехай спрацює...

Я зробив крок назад, і двері зрадницьки заскрипіли.

Та знайда, заклопотана своїми бісівськими справами, навіть не повернулася в мій бік.

Мене розбирала цікавість, тому на завтра я вже сформував план: понишпорити в кімнаті дівчиська й зафільмувати можливі знахідки на цифрову мильницю, яка лежала без діла вже добрих пів місяця.

Я ліг у ліжко й втупився в стелю. Підвівся. Закрив вікно. Відчув холодний подих пізньої осені, яка цього року вирішила не баритися. Сон наче водою змило. Очі по п'ять копійок, руки під потилицею, а безпорадні думки рояться в голові.

Дурні думки. Недоформовані, я б сказав. Такі, що стоять на тонкій межі між реальністю та уявою й часто передують неспокійному сну.

Зрештою, він мене таки здолав.

____________

Наступного ранку була субота, і мені випав шанс проспати до одинадцятої, знехтувавши, щоправда, обіцянкою, даною напередодні Янці. Тож уже на початку дванадцятої вона, сердита й красива як ніколи, чатувала в альтанці разом із Солькою за опівденною кавою.

Я, заспаний і не готовий до будь-яких зустрічей, уперше зловив себе на думці, що із задоволенням провів би день наодинці, навіть попри те, що нам було про що поговорити.