Розділ 5. Теплий прийом.

2019 р.

Яскраве квітневе сонце нахабно просочувалось до салону крізь лобове скло та засліплювало очі. Марко час від часу кидав погляд на Богдану, що сиділа поруч, бездумно вирячившись у вікно. Він бачив як вона зблідла і міцно сплела пальці, так, що кісточки стали білішими за крейду. Її безбарвні губи були щільно стиснуті, а в очах  застигла в'язка порожнеча.

Чоловік хижо всміхнувся та чимдуж натиснув на газ. Автівка рвучко додала швидкості і звернула з основної дороги. Будиночки за вікном миттєво змінились стрункою низкою молодих деревець, що вишукувались вздовж узбіччя. За ними в очікуванні прийняти в своє лоно майбутній вроєай майоріло чорне поле.

Голий Пагорб повільно розтанув позаду, в той час як Марко з Богданою з'їхали з головного шляху на лісову грунтівку. В цю мить вона начебто прокинулась від сну і безпорадно подивилась йому прямісінько в очі.

- Будь-ласка, - пробелькотіла жінка, розуміючи його злий задум.

- Що? Ти ж дитиною любила туди навідуватись. Невже щось змінилось? – його розум паморочився від люті.

За черговим вигином  стежини, вони побачили прочинені ворота старої бази. У яскравому сонячному світлі та грайливих фарбах квітня вона не здавалась такою зловісною, як він її запам'ятав. Можливо, справа у віці. У юності ми всі бачимо речі під викривленим кутом, в той час як зрілість вирівнює цю призму і все стає на свії місця.

В його випадку химерний страх, що виникав ні звідки, відступив, але дехто, вочевидь, так і не зміг позбутися свої привидів. Чи то знайда занадто багато про них знала, щоб вони так просто її відпустили?

Марко пригальмував біля воріт та вийшов з автівки.

- Виходь, - наказав, відчинивши дверцята зі сторони Богдани.

Вона дужче втиснулась у сидіння і захитала головою.

- Будь-ласка, - прошепотіла.

Марко хитнув головою та мовчки вхопив її за зап'ясток, в результаті чого отримав дзвінкого ляпаса. Градус його злісті підвищився, він спробував силою витягти її з автівки, але вона хижо чинила опір, мов кішка, випустила гострі пазурі і залишила криваві відмітки на його обличчі та руці.

- Погань, - виплюнув він і врешті спромігся викинути її з машини.

Богдана рвучко підхопилася на ноги, нажахано вдивляючись в старі будиночки. Вона задкувала, повільно відходячи від воріт, тихо, наче миша, що боїться нападу хижака. Тепер їй не було жодного діла до Марка, начебто він і не стояв поручи чи то не існував взагалі. Там за молодими весняними деревами, що тілько но вкрилися бруньками, за зношеними будиночками чатувала більша, ніж цей ображений хлопчик, небезпека. Значно більша.  

- Думаєш, це просто вітер? – запитала вона.

- Що? – Марко здивовано підняв брови.

- Гуде – вітер? – усміхнулась, зіщуливши очі, в яких стояли сльози.

Чоловік повернувся в бік бази: верхівки дерев хитались як перед буревієм. Та до його дива, лісові дерева, що знаходились з іншого боку воріт, стояли нерухомо, приймаючи рясні сонячні ванни – жодного натяку на вітер.

- Вони відчули нас, - просичала Богдана, - і вже йдуть, - знову моторошна посмішка, - Хочешь побачити, що там, по той бік?

- Не верзи дурниць,  - він намагався тримати голос, але розумів, що залишки впевненості починають танути. Сила, що заколисувала дерева, наближалась, і Марко, згадавши пригоди свого юнацтва, знову стикнувся із диким бажанням втіки.

- В автівку, - наказав.

Богдана полегшено зітхнула і вмить опинилась на пасажирському місці. Коли вони від'їжджали, то помітили, як вигинались дерева біля самісіньких воріт. Декілька з них не витримали тиску невідомої сили та тріснули навпіл, впавши на огорожу. Вітер розсерджено загудів та гримнув по металевому паркану, але автівка вже була далеко за рогом, в десятках метрів від головної дороги.

Залишок шляху вони їхали мовчки. Марко завжди звинувачував Богдану в причетності до тієї чортівні, що коїлась на покинутій базі, але жодного разу так і не зумів задати прямого запитання – яка в цьому її роль. Він задовільнявся припущеннями і впевненістю – вона у всьому винна. Залізно – лише вона. Він не хотів чути жодних спростувань, адже тоді довелося б змінювати вирок і шукати іншого винуватця.

                                                                              ***

За п'ятнадцять років будинок анітрохи не змінився, хоча Марко очікував побачити розруху та злидні. Двір був так само охайним, яким його залишила Соломія. Під вікнами, накриті захисною плівкою, очікували пори цвітіння паростки троянд. Тепер їх стало більше, ніж в останній раз, коли він тут був. Стежки дбайливо вичищені від пилу і сміття, що залишилось після зими, оздоблена плетеними меблями з етнічними пледами веранда блищить чистотою та затишком.

Чловік не одразу помітив бабцю у візку, що прочиняла вхідні двері, поріг, який був облаштований новісіньким пантусом. Зморшки Віри Павлівни стали глибшими, в очах грало тихе, але прогресуюче божевілля, волосся, біліше за сніг, відросло і було дбайливо заплетене у косу, жилаві руки вкривали темні пігментні плями усіх відтінків жовтого та коричневого. Марко відчув легке тремтіння та докори сумління. Його прекрасна бабуся залишилась одна у власному домі під опікою чужачки, яка там тепер господарювала. А що як, знайда ображала свою стару підопічну, знущалася над нею чи робила інші капості? Він люто зиркнув в бік Богдани і зробив крок до бабці.

Вона посміхнулась і простягнула до нього руки, і Марко, відчувши впевненість, прискорився. Та вмить стара похнюпилась, куточки вуст опустились, а руки лягли на груди, наче вона намагалася замкнутися від оточуючого світу.