Розділ 5. Теплий прийом.

2019 р.

Яскраве квітневе сонце нахабно просочувалося до салону крізь лобове скло й сліпило очі. Марко час від часу кидав погляд на Богдану, що сиділа поруч, безтямно дивлячись у вікно. Він бачив, як вона зблідла й міцно сплела пальці так, що кісточки стали білішими за крейду. Безбарвні губи були щільно стиснуті, а в очах застигла в’язка порожнеча.

Чоловік хижо всміхнувся і чимдуж натиснув на газ. Автівка різко набрала швидкість і звернула з основної дороги. Узбіччя за вікном змінилося рівною низкою молодих дерев, що тягнулися вздовж шляху. За ними, ніби в очікуванні майбутнього врожаю, темніло чорне поле.

Голий Пагорб повільно зник позаду, поки Марко й Богдана з’їхали на лісову ґрунтівку. Вона ніби прокинулася й глянула йому просто в очі.

— Будь ласка, — пробелькотіла жінка, розуміючи його намір.

— Що? Ти ж у дитинстві любила туди ходити. Невже щось змінилося? — його голос тремтів від злості.

За черговим вигином стежки вони побачили прочинені ворота старої бази. У яскравому сонячному світлі вона не здавалася такою зловісною, як у його пам’яті. Можливо, справа у віці: у юності речі сприймаються викривлено, а з роками все ніби стає на свої місця.

У його випадку химерний страх відступив, але, схоже, не у всіх. Чи, може, знайда знала про це місце занадто багато, щоб воно її відпустило?

Марко пригальмував біля воріт і вийшов з автівки.

— Виходь, — наказав, відчинивши дверцята з її боку.

Вона ще глибше втиснулася в сидіння й похитала головою.

— Будь ласка, — прошепотіла.

Марко мовчки вхопив її за зап’ясток. У відповідь отримав дзвінкий ляпас. Злість спалахнула ще сильніше — він силою потягнув її з машини, але вона вперлася, мов кішка, дряпаючи його обличчя й руку.

— Погань, — виплюнув він і зрештою витягнув її назовні.

Богдана рвучко підвелася, нажахано вдивляючись у старі будиночки. Вона повільно відступала від воріт, ніби боялася зробити зайвий крок. Тепер Марко для неї перестав існувати.

Там, за молодими весняними деревами й старими будівлями, чатувало щось значно більше за його образу. Значно небезпечніше.

— Думаєш, це просто вітер? — запитала вона.

— Що? — Марко підвів брови.

— Гуде… це вітер? — вона ледь усміхнулась, зіщуливши очі, в яких стояли сльози.

Він озирнувся. Верхівки дерев хиталися, наче перед буревієм. Але дерева з іншого боку стояли нерухомо.

— Вони відчули нас, — прошепотіла Богдана. — І вже йдуть.

Вона повернулася до нього з дивною, майже спокійною усмішкою:

— Хочеш побачити, що там?

— Не верзи дурниць, — відповів він, але голос уже втратив упевненість.

Сила, що наближалася, змушувала повітря густішати. І Марко, згадавши юність, знову відчув знайоме бажання втекти.

— В машину, — різко кинув він.

Богдана миттєво сіла назад.

Коли вони від’їжджали, дерева біля воріт почали вигинатися під невидимим тиском. Декілька тріснули й впали на паркан. Повітря загуло, ударило в метал, але машина вже віддалялася.

Далі їхали мовчки.

Марко завжди звинувачував Богдану у всьому, що було пов’язане з тією базою, але жодного разу не наважився поставити пряме запитання. Вона залишалася для нього винною — без доказів і без права на виправдання.

Він просто не хотів їх чути.

________________

За п’ятнадцять років будинок майже не змінився. Марко очікував побачити розруху, але двір залишився доглянутим, як і тоді, коли його покинула Соломія. Під вікнами, накриті плівкою, чекали свого часу троянди. Їх стало навіть більше. Стежки були акуратно прибрані, веранда з плетеними меблями й пледами виглядала затишно й майже надто правильно.

Він не одразу помітив бабусю у візку біля прочинених дверей. Зморшки Віри Павлівни стали глибшими, волосся побіліло й було заплетене в косу, а в очах стояло тихе, але тривожне відчуження.

Марко відчув легкий укол провини.

Він перевів погляд на Богдану, потім зробив крок до бабусі.

Вона простягнула руки.

Марко прискорився.

І раптом її обличчя змінилося: руки опустилися, вона відсахнулася.

— Доню… — прошепотіла. — Нехай він іде. Не люблю чужинців.

Марко завмер.

Богдана підійшла ближче, спробувала заспокоїти її.

— Віро Павлівно, це ж Марко, ваш онук…

— Марко… — байдужо повторила бабуся. — Тільки й знає, що до Янки бігати. Краще б Соля повернулася…

Марко запалив цигарку.

- Ану кинь, невиховане хлопчисько, скільки разів я тобі повторювала. Хочеш труїтися – роби це деінде, але не в моєму домі! - люто крикнула бабуся і відчайдушно замахала руками, відганяючи сизий дим цигарки.

Марко відскочив у бік – споглядати це сплетіння реальності і минулого було йому не під силу.

- Зайди у будинок, випий чогось, - почув він крижаний голос Богдани, - я відвезу Віру Павлівну до спальні.

Як і тоді, в день, коли він покинув цей будинок, Марко знову відчув нестерпне бажання втікти подалі звідси – у велике місто, під покровом якому можна загубитися. Яке розтинає твої думки та мрії і розкидує їх частинки в різні куточки свідомості, так що до купи не зібрати. Йому схотілося у теплі обійми  красуні Аніти, до тих картонних почуттів і штучних переживань. До єдиної мети сучасної людини – «грошезбирання» та «грошевитрачання». Куди завгодно, аби не тут, не поруч із ними.

Він відчув згусток образи та розпачу, що застряг у горлі. У цій альтанці сиділа Соля, а під цвітом тієї яблуні читав казки своїй знайді батько. А ще за незапам'ятних часів, коли живою була мама, вони в один приємний літній вечір смажили м'ясо за будинком і усією родиною збирались за столом. А може, таких вечорів було безліч. Втікти і не обертатись.

Як завжди до Янки – бабця навіть тепер мала рацію. Марко сунув до паркану, але хвіртка розчинилася саме в ту мить, коли він збирався вийти з двору. На дорозі йому став худорлявий сутулий чоловік із рудим волоссям, кількаденною щетиною та ясним поглядом блакитних очей, які, щоправда, блискавично потьмянішали і стали сірими, як осіннє небо.