Розділ 4. Хто у будиночку живе?

2019 р.

У Градному налічувалося лише три державні школи й ще кілька невеликих приватних, призначених переважно для місцевої еліти. Звичайна школа №6, що історично розмістилася на місці колишнього Голого Пагорба, була найменшою: у ній навчалося не більше ста учнів. Усі класи тут мали літеру «А», бо кожен рік існував в одному екземплярі. Найменшим був сьомий клас — лише троє хлопчиків і п’ятеро дівчат.

У планах місцевої громади давно значилося розформування школи №6 або принаймні її перенесення ближче до центру, аби залучити дітей із сучасніших районів. Та процес, як це часто буває, затягнувся на десятиліття. До того ж місцеві мешканці не були одностайними: одні підтримували ідею, інші бідкалися, що дітям доведеться надто далеко ходити. Тож маленька двоповерхова школа, збудована ще у п’ятдесятих, і далі стояла на своєму місці, навчаючи та виховуючи.

Персонал здебільшого складався зі зрілих жінок, які давно автоматично виконували свою роботу. Також у штаті був учитель праці, він же сторож, і молодий фізрук — позаминулорічний випускник Славко, якого виключили зі столичного вишу за неуспішність.

Та найбільше вирізнялася Богдана Сергіївна Білостоцька. Якщо не рахувати Славка, вона була наймолодшою у штаті, мала приємну зовнішність і непогану освіту. Зазвичай такі вчителі продовжували кар’єру в обласних центрах, але вона залишилася в Голому Пагорбі. Через прив’язаність до будинку — говорили одні. Бо дала опікунові Сергію Розумному слово наглядати за бабцею в обмін на спадок — стверджували інші. Бо відьмує і якось пов’язана з цим місцем — переконували треті.

Погана слава закріпилася за Богданою Сергіївною. І ні симпатичне обличчя, ні викладацькі навички не додавали їй авторитету серед учнів та колег. Втім, здавалося, її це не хвилювало. Вона була ввічливою, відстороненою й байдужою — ніби просто тимчасово перебувала в цій школі, в цьому місті й у цьому житті.

Молода вчителька прочинила вхідні двері й ступила на вулицю, аж раптом щось чорне й гнучке вдарилося їй під черевик. Вона різко втягнула повітря й відсахнулася, відчувши, як у грудях пришвидшено заклекотіло серце. Збоку вибухнув регіт — діти кинулися навтьоки. Один хлопчик не встиг і впав, зачеплений товаришем, боляче вдаривши коліно. На його обличчі змішалися сльози сміху й болю.

Богдана підняла з ґанку гумову гадюку, що її налякала, й підійшла до учня.

— Це ти загубив? — жорстко запитала вона, простягаючи іграшку.

— Н-ні… — вичавив хлопчик.

— А мені здається, так. Щоденник.

Хлопчик слухняно подав зошит.

— Йди до медпункту, Макаренко. А я поки поставлю тобі двійку за поведінку.

— Ну, Богдано Сергіївно… — занив малий.

— Пішов, — прошипіла вона, різко розвертаючись і майже одразу зіштовхнувшись із постаттю, що виросла перед нею, мов непорушна скеля.

— Ти? — видихнула вона.

Марко мовчки кивнув, забрав у неї щоденник і простягнув його хлопчику.

— Біжи.

Учень миттю зник.

Очі Богдани потьмяніли, губи ледь затремтіли.

— То ти тепер Сергіївна? — хмикнув Марко. — Зворушливо. Це твій татко подарував тобі своє ім’я чи ти його привласнила разом з рештою?

— Мого батька звали Сергій Білостоцький. Він помер у в’язниці дванадцять років тому, — рівно відповіла вона, ніби повторюючи завчене.

— Так-так, я знаю цю байку, — байдуже кинув Марко. — Закінчила тут?

Він кивнув у бік школи.

— Поїхали додому. Хочу подивитися, що ти тут змінила.

Він міцно взяв її під лікоть і повів до авто.

2004 р.

Я не вірив жодному батьковому слову, але він добре пропрацював свою брехню. Уже за два тижні після появи знайди в нашому домі він нібито отримав поштою її документи — свідоцтво про народження та довідку зі школи, де вона начебто навчалася з першого по шостий клас. Також у нього з’явилися папери про оформлення опікунства. Я чудово розумів, що це підробка. Єдине, чого не міг збагнути, — хто вона така і навіщо вона йому.

Я намагався її не помічати й не чіпати. Це було неважко: майже весь час вона проводила або у своїй кімнаті, або з батьком. Він читав їй, вигадував історії, водив на прогулянки й постійно чомусь навчав. Мені здавалося, що у свої тринадцять вона не вміє ні читати, ні писати. Якось я зайшов до її кімнати й знайшов у шухляді письмового столу буквар і прописи — такі, як у першокласників.

Ця знахідка остаточно переконала мене в батьковій брехні. Очевидно, в жодній школі вона не навчалася.

Друзі були не менш зацікавлені й спантеличені ситуацією. Втім їх більше хвилювала не стільки загадкова дівчина, скільки моя мандрівка до занедбаної бази. У нас раптом прокинувся звичний для цього віку дух авантюризму, який досі дрімав. Ми не знали, чого очікувати від тієї подорожі — хіба що відповідей, хоча насправді прагнули лише гострих, майже ігрових емоцій. Я й сам починав сумніватися, чи не примарилися мені побачені там страхи. Втім годинник не давав спокою.

— Може, твій батько давно знає цю дівчинку й ховає її в одному з тих будинків? — припустив Ярослав.

— Може й так, — підтримала Яна, — влітку там можна було б жити, а восени вже складніше.

— Але це все одно не пояснює, хто вона така, — сказав я.

— Якби вона йому не була дорога, він би так про неї не дбав, — зауважив Женя, натякаючи, як мені здалося, на позашлюбну версію.

Я різко вдихнув, але промовчав. Женька мав рацію. Дівчина була йому дорожча за власних дітей.

— Давайте завтра після уроків сходимо на базу, — запропонував я. — Заодно перевіримо, чи я не з’їхав з глузду.

Друзі погодилися.

Поява знайди ніби вплела новий сенс у нашу дружбу. Порожні балачки швидко набридають, а спільна таємниця тримає міцніше за будь-які обіцянки.

Наступного дня була п’ятниця. Після уроків сонце ще висіло високо — світлового дня вистачило б на кілька годин дослідження. Ми підготувалися ґрунтовно: зручний одяг, легке взуття, рюкзаки з водою, ліхтариками, сірниками й тим самим підлітковим бажанням адреналіну.