Розділ 4. Хто у будиночку живе?

2019 р.

У Градному налічувалось лише три державні школи і ще кілька невеличких приватних, призначених здебільшого для місцевої еліти. Проста школа номер шість, що історично розмістилась на місці колишнього Голого Пагорба, була найменшою, у ній навчалось не більше ста учнів. Тут усі класи носили літеру «А», бо їх було лише по одному. Найменшим вважався сьомий клас, який відвідувало тільки троє хлопчиків і п'ятеро дівчат.

У плани місцевої громади давно входило розформувати школу номер шість, чи принаймні, перенести її ближче до центру, аби таким чином залучити до навчання дітей з більш сучасних районів, та процес, як це часто буває, затягнувся на десятиріччя, ще й місцеві мешканці не були одноголосими в цьому питанні. Одні обома руками підтримували ініціативу, інші бідкались: далеченько малечі доведеться ходити. То ж стояла собі маленька двоповерхова шоста школа, фасад якої було збудовано ще у п’ятдесятих, та дарувала своїм відвідувачам знання та виховання. 

Персонал тут здебільшого складався із зрілих тіток, які автоматично ідеально виконували свою роботу. Також у штаті числився вчитель трудів, він же сторож, та молодесенький фізрук - позаминулорічний випускник Славко, якого виключили зі столичного вишу за неуспішність. 

Та найяскравіше з усіх виділялася Богдана Сергіївна Білостоцька. Якщо не брати до уваги Славка, вона була наймолодшою у штаті, відрізнялась приємною зовнішністю і непоганою освітою. Здебільшого такого роду вчителі продовжували свою практику як мінімум в обласних центрах, а ця воліла залишитись у Голому Пагорбі. Через прив'язаність до будинку, - говорили одні. Бо дала своєму опікунові Сергію Розумному слово, що наглядатиме за бабцею в обмін на спадок, - стверджували інші. Бо відьмує і якимось чином зв'язана з цим місцем, - переконували треті.

Погана слава закріпилася за Богданою Сергіївною. І ні симпатичне личко, ні викладацькі навички не додавали їй авторитету серед учнів та вчителів. Але її, здавалося, це анітрохи не хвилювало. Вона була ввічливою, відстороненою та байдужою, так начебто просто гостювала в цій школі, в цьому місті і цьому житті. 

Молода вчителька прочинила вхідні двері, і зробила крок на вулицю, аж раптом щось чорне і гнучке прилетіло їй під черевика. Жінка судомно ковтнула повітря і відсахнулась, відчуваючи, як пришвидшено заклекотіло серце у грудях. Збоку почувся регіт і діти кинулись навтьоки в розсипну, та одного хлопчика ненароком штовхнув товариш і той впав, забивши коліно. На його обличчі водночас застигли сльози сміху та болю.

Богдана підняла з ґанку гумову гадюку, що її так налякала, і підійшла до учня.  

- Це ти загубив? – запитала жорстко, протягуючи йому іграшку.  

- Н-ні, - вицідив хлопчина.  

- А мені здається так. Хутчіш щоденник, - хлопчик підкорився і протягнув свій документ, - йди до медпункту Макаренко. А я поки що намалюю тобі двійку за поведінку.  

- Ну Богдоно Сергіївно, - заканючив малий.  

- Пішов, - просичала жінка і різко розвернулась в протилежний бік, зіштовхнувшись з давнім знайомим, що виріс перед нею, немов непохитна скеля.  

- Ти? – запитала здавлено, а Марко зловісно кивнув, взяв із її рук щоденник і простягнув його хлопчику.  - Біжи, - наказав, і другокласник шхурнув геть. 

Очі Богдани стали тьмяними, а губи затремтіли.

- То ти тепер Сергіївна? – хмикнув Марко, - це так зворушливо. Мій татко сам подарував тобі своє ім'я чи ти його узурпувала, як і все інше? Прізвища у нас с тобою тепер також однакові?  

- Мого батька звали Сергій Білостоцький. Він помер у в'язниці дванадцять років тому, - наче завчену мантру забубоніла жінка.  

- Так-так, - поблажливо промурмотів Марко, - мені відома ця байка. Ти закінчила тут? – він кивнув на будівлю школи, - поїхали додому, хочу побачити, що ти там змінила, - він міцно підхопив її під лікоть і поволік до автівки.  

2004 р.

Звичайно, я не вірив жодному батьковому слову, але той добре пропрацював свою брехню. Так, приміром, через два тижні після появи знайди у нашому домі, він начебто отримав поштою її документи – свідоцтво про народження та довідку зі школи, в якій вона начебто навчалася з першого по шостий клас. Також татко мав на руках низку документів про оформлення опікунства – та я добре розумів, що все це підробка. Єдине, що не йшло мені до тями – хто ж така ця дівка і навіщо вона батькові. 

Я намагався її не помічати і не зачіпати. Це було не важко, адже мала майже весь час проводила чи наодинці у своїй кімнаті чи з батьком. Він їй читав, розповідав якісь байки, водив на прогулянки і постійно чомусь навчав. Мені здавалося, що в свої тринадцять вона не вміє ні писати, ні читати. Якось раз я зайшов у її кімнату і знайшов у шухляді письмового стола буквар та прописи, такі, що видають першачкам. 

Ця знахідка остаточно впевнила мене у батьковій брехні. Очевидним було те, що ні в якій школі мала не навчалася. 

Друзі мої були зацікавлені ситуацією та збиті з пантелику не менше мого. Втім їхню увагу займала не стільки батькова брехня, скільки моя мандрівка до занедбаної бази. В нас раптом прокинувся звичний для цього віку дух авантюризму, який до того чомусь мирно дрімав. Ми не знали, чого саме очікуємо від подорожі до будиночків на пірсі, мабуть – відповіді на запитання – так ми виправдовували свою затію, хоча насправді знали, що все це заради гострих, проте бутафорних відчуттів. Так, я вже сам починав сумніватись у тому, що побачені на базі страхи не були витвором моєї уяви. Втім годинник не давав мені спокою. 

- Може твій батько давно знає дівчинку, і приховував її в одному із тих будинків? – припустив Ярослав.