Розділ 3. Дівчинка застерігає.

2004 р.

Опинившись за парканом старої бази, я трохи заспокоївся. Бігти більше не було сил. У правому підребер'ї відчувався ниючий біль, а в нозі — гострий і набридливий. Я присів навколішки, щоб перевести подих, і підніс до очей годинник, який досі був міцно затиснутий у кулаці. Безперечно, батьків. Але як? За нагоди обов'язково поцікавлюся.

Я дістався до лісу, й халабуду вже огортав гамір голосів моїх друзів, поміж яких я впізнав ще один до болю знайомий голос — сестрин.

Я вийшов на галявину й поцікавився:

— Що за ґвалт?

— Де ти був? — кинулася мені на шию Янка.

— Де тебе, в біса, носило? — засичала Соломія.

— Що з твоєю ногою? — розсудливо запитав Ярослав.

— Ми думали, ти скоїв якусь дурню, — озвався Женька. Цей завжди в мене вірив.

Я б радо розповів їм про свої сьогоднішні пригоди, та сестричка, здається, вирішила, що це справа виключно родинна, і не мала жодного наміру вести зі мною бесіду тут, у лісі.

— Ми зараз же йдемо додому, — грізно й водночас наївно повідомила вона.

Я лише звів брови, посміхнувся та похитав головою. Соломії нещодавно виповнилося двадцять три. Приблизно з восьми років вона була впевнена, що має повне право вказувати мені, що робити, і я повинен беззаперечно слухатися. Але після переїзду до Градного мій світогляд трохи змінився: люба сестричка вийшла з числа авторитетів. Ба більше — авторитетів для мене не залишилося взагалі. Невже вона розраховувала, що я послухаюся її в шістнадцять?

Та тут на сцені з'явилася ще одна дійова особа. За деревами блимнули фари, і я побачив, як до нашої компанії суне Тарас — Сольчин залицяльник. Він був кремезним хлопцем — високим і м'язистим, тож я волів би не мати з ним справи. Втім, Солька навряд чи посміла б. Чи посміла?

— Тарасику, допоможи. Моєму братові потрібно додому або до лікаря — я вже й сама не знаю, — жебоніла Соломія, киваючи на мою ногу. — Може, ти зможеш його оглянути?

Тарас працював інтерном у місцевій лікарні, тож він, звісно, міг. Не впевнений, що його справді турбувало моє здоров'я — радше хотілося справити враження на Соломію. Він одразу напустив на себе вигляд суворого, серйозного дядечка й почав лякати мене всілякими ускладненнями.

— Треба рану оглянути. А раптом правець? Ти щеплення маєш? Це дуже серйозно, хлопче. У лікарню треба...

І все в такому дусі, доки я не погодився — але за однієї умови:

— Соломіє, якщо всі байки твого Тарасика — брехня і мене не залишать у лікарні, то додому я все одно не піду. Так і знай!

Ці двоє схитрували. У лікарні виявилося, що моє поранення — не що інше, як проста подряпина, яку обробили антисептиком, а потім навіщось зробили мені болючий укол у сідницю. Прокинувся я вдома, у власному ліжку. Над головою тьмяно мерехтів нічник, а у вікна зазирала ніч. Я почувався відпочилим, повним сил і до нестями голодним. Електронний годинник показував близько другої ночі.

Що ж, зараз не час влаштовувати розбірки із Соломією, але завтра я неодмінно поговорю з сестричкою про її вчинок. У голові промайнула думка знову піти — так, щоб їх усіх провчити, — але я відкинув її: зрозумів, що поводжуся як примхлива дитина, яка тягне ковдру на себе, аби привернути увагу дорослих. До того ж батькові, здається, до мене не було жодного діла, а от хитру Соломію мені було шкода. У нас із нею були лише ми самі. Тож цього вечора я відкинув ідею помсти сестрі, адже всі її дії ґрунтувалися винятково на добрих намірах.

Я натягнув штани від піжами та вийшов із кімнати. Під ногами жалібно скрипіла підлога, у будинку нав'язливо тхнуло ліками, і мені чомусь одразу згадалася бабуся. Я спустився на перший поверх, увімкнув світло на кухні та телевізор. Голоси, що долинали з нього, заспокоювали мене: вночі, у зануреному в сон будинку, я почувався дещо непевно.

Я поспіхом зробив собі сендвіч і налив склянку апельсинового соку. Репортер з блакитного екрана розповідав про недавній футбольний матч, і я трохи відволікся від реальності, аж раптом:

— Тобі не варто було туди йти.

Удруге за добу я ледь не отримав серцевого нападу. Шматок сендвіча потрапив не в те горло, і я судомно закашлявся, водночас намагаючись щось сказати. Дівчинка подивилася на мене довгим нерухомим поглядом, сіпнулася й розчинилася за рогом у мороці кімнати.

— Стривай!

Я кинувся за нею, увімкнув світло у вітальні й побачив її на сходах. Вона зупинилася й вирячилася на мене в усі очі.

— Хто ти така?

— Тепер це вже не важливо. Тут я інша. А ти... не ходи туди більше. Вони не заспокояться, доки не компенсують втрату.

Маячня. Вона несповна розуму — тепер я знав це напевно.

— Де твої батьки? Як їхнє прізвище? Я спробую розшукати...

Дівчинка тихо й якось моторошно засміялася.

— Їх уже нема. А може, й ніколи не було.

Вона швидко злетіла сходами нагору та зачинила двері однієї зі спалень.

Ця ситуація дедалі більше мені не подобалася. І якщо раніше я бачив у ній проблему стосунків між батьками й дітьми, то тепер мені почала ввижатися якась сюрреалістична химерність.

Наступного ранку наш татко спробував внести ясність у те, що відбувалося. Втім, я в ту історію не повірив.

— Діти, — ємко й багатообіцяюче почав він, — я повинен був одразу вам усе розповісти.

Він спробував навішати нам якусь маячню про друга, який потрапив у складну життєву ситуацію, та його бідолашну донечку, якій не світить нічого кращого, ніж притулок.

— Його дружина втекла ще роки три тому. Він був змушений виховувати Дану самотужки. Але його проковтнула депресія, він пристрастився до чарки й ненавмисно скоїв злочин. Звісно, він у всьому зізнається і кається, та справи це не змінює — йому світять ґрати, а дитині — сиротинець. Родичів у них немає, тож я вирішив узяти Богдану на виховання, доки він не вийде на волю, — натхненно брехав татко.

Я уїдливо посміхнувся, з недовірою дивлячись йому просто в очі. З виразом нестримного драматизму він відводив погляд і тяжко зітхав. Соломія, здається, повірила: дивилася на батька із захватом і співчуттям.