Розділ 2. Маркова подорож.

2019 р.

Десять років потому Марка гріла вже інша жінка — доросліша, досвідченіша, наділена класично-карикатурною для сучасних реалій красою: довге темне волосся, пухкі чуттєві губи, виразні очі, обрамлені довгими віями, графічні брови на витонченому обличчі та майже ідеальна фігура.

Вона називала його Марком, на іноземний манер, мріяла про нескінченні подорожі й позіхала, коли справа торкалася будь-якої праці. Така собі принцеса, створена для того, щоб її пестили й виконували всі примхи.

Після трьох місяців зустрічей із Марком вона так і не зрозуміла, що подібні забаганки — не до нього. Втім, він подобався їй своєю зовнішністю та жорсткуватим характером. Їй здавалося, що він уособлення справжнього чоловіка. А він, мовчазний і часто похмурий, просто із задоволенням тримав поруч таку прекрасну ляльку, якою можна було похизуватися перед друзями і, як то кажуть, вийти в люди.

Того квітневого ранку Марко вже пив каву за стійкою невеличкої кухні-студії та спостерігав, як граційно й спокусливо потягується в ліжку Аніта. У руках він тримав пошарпаний часом зошит із безліччю записів. Його власних записів п'ятнадцятирічної давнини, до яких він волів би ніколи не повертатися. Та обставини змусили мимоволі пригадати місце, де минула його юність.

Кілька днів тому він отримав повідомлення в соцмережі від давньої знайомої. З аватарки на нього дивилася своїми зеленими лисячими очима Янка — видіння з далекого минулого.

«Привіт. Впізнав?

— Ти не змінилася.

— О, ну звичайно. Я пишу не просто так. Якби просто, то це було б дивно, адже стільки років минуло. Ти вже давно не був у місті, і я подумала, що тобі варто знати. Це щодо твоєї бабці. Кажуть, їй зовсім зле.

— Дякую. Спробую знайти час...

— І ще. Здається, твоя названа сестричка вирішила продати будинок».

Марко пропустив свою репліку, намагаючись оговтатися від почутого. Повисла пауза.

— Уже розлютився? — дзенькнув месенджер. — Та це ще не все. Зникло двоє першокласників. Попередньо — біля занедбаної бази. Агов, Марко? Я зуміла пробудити в тобі цікавість? Хочеш, знову влаштуємо полювання на відьом?

Марко не хотів. Але події, наче деталі тетриса, накладалися одна на одну й пробуджували в ньому нестримне бажання покинути все та повернутися до Голого Пагорба, щоб розворушити минуле й, можливо, знайти відповіді на запитання, яких він не ставив собі довгих п'ятнадцять років.

Крім того, десь усередині нього озвався голос звичайної людської жадібності.

Та мала хвойда продає будинок?

Марко потер очі та нервово реготнув.

Будинок, що за правом спадкування належить виключно йому?

— А дзуськи, — засичав уголос.

— Що? — підвелася на ліжку Аніта.

— Мені потрібно поїхати, кохана. Почувайся як удома.

2004 р.

Женька був слабким і добре піддавався впливу. Особливо моєму. Це робило його не лише моїм найкращим другом, а й відданим помічником у будь-якій справі. Він міг допомогти мені з уроками чи вигадати байку для вчителя про те, чому я не в школі. На перше ж прохання Женька поспішав на допомогу й підтримував будь-які мої вибрики.

Та ближчим мені за духом був Ярослав. Схожий на мене, але стриманіший, він завжди мав власну думку, яку не боявся висловлювати. Ярик узагалі з усіх боків позитивний. Дівки на нього вішаються, розуму йому не бракує, ще й спортом займається. Одного разу навіть Янка заявила, що якби не я, то вона б придивилася до Ярослава.

— Ну а що? — лукаво всміхнулася дівчина. — Він розсудливий, красивий, я б навіть сказала — інтелігентний. Повна протилежність тобі.

Тоді я пів дня допитувався, який же тоді я. На що Янка лише знизала плечима й відповіла:

— Просто мій коханий.

Наступного ранку після витівки батечка додому я, звісно, не пішов. Та й до школи ноги якось не несли. Разом із Яною ми вийшли з будинку, та хоч як я її вмовляв провести час деінде, вона рішуче попрямувала до автобусної зупинки. А я почимчикував до халабуди. Уже в другій половині дня друзі підтягнуться і, можливо, підкажуть, як мені діяти далі.

Ліс, туман та осінь поєдналися в єдиний аромат, приємний до нестями. Клапті неба, що виднілися між мереживним сплетінням соснових гілок, сповіщали про близькість дощу. У халабуді ставало прохолодно. Влітку тут можна було навіть залишатися на ніч, а тепер, восени, холод пробирав до кісток навіть удень.

Я вирішив прогулятися. Взагалі-то, я б із задоволенням проїхався велосипедом, та, на жаль, поспіхом покидаючи будинок, забув свого двоколісного друга.

Я вийшов із хащів і пішов до річки, спустився стежиною до пляжу та присів на холодний пісок. Лише місяць тому все довкола виглядало інакше. Юрба напівоголених підлітків смажила м'ясо, плескалася в прохолодній воді та засмагала під ласкавим сонцем. Тепер на зміну літній безтурботності прийшла прекрасна й сумна осіння меланхолія.

Я підвівся і пішов пляжем, спостерігаючи, як вітер жене річкою сірі гребінці хвиль.

Стара база відпочинку користувалася поганою славою. В усьому Градному це був чи не єдиний занедбаний об'єкт, проте і підлітки, і допитливі дітлахи наближалися сюди вкрай рідко. Причиною всьому були місцеві байки, які стверджували, що тут блукають привиди колишніх господарів та відпочивальників, або ж класичні чорна рука й труна на коліщатках.

Я всміхнувся власним думкам і щиро здивувався, чому ми з друзями досі не обстежили це місце.

Периметром бази розрослися густі чагарники з гострим гіллям. Я спробував видертися вгору кручою — мені здалося, що там рослинність не така густа, — але марно. Здавалося, єдиний шлях потрапити туди пролягав з іншого боку через ліс, ґрунтовою під'їзною дорогою, якою ніхто не користувався вже багато років.

Що ж, на годиннику лише одинадцята, мені нікуди поспішати, тож прогулянку можна продовжити.

Я повернувся на кручу тією ж дорогою. Вдалині виднілося кладовище, яке півколом обступив ліс. На сході він торкався околиці Голого Пагорбу, на заході – простягався між шосе та базою.  Я вже хотів було йти в обхід, аж раптом побачив дивну парочку, що чимчикувала з боку селища.  То був батько зі своєю малою протеже.