ЧАСТИНА І. Розділ 1. Батьків сюрприз.

2004 р.

Про батьків учинок я дізнався від найкращого друга. Женька причаївся в лісовій халабуді, збудованій ще в серпні з викраденого в полі сіна та сухих гілок. Побачивши мене, він аж підстрибнув від нетерпіння і, навіть не дозволивши привітатися, забубонів свою правду:

— Мама каже, що бачила, як твій батько вів до будинку якусь малу, в сенсі — дівча. Мале, замурзане дівча.

Я насупив брови, але нічого кримінального в цьому не побачив. Мій батько, Сергій Валерійович Розумний, був людиною доброю та великодушною. Кремезний і суворий зовні, насправді він мав славу лагідного та м’якого чолов’яги. Завжди позичав гроші недолугим сусідам, годував кошенят і цуценят, яким не пощастило народитися на вулиці, та жодного разу, скільки я його пам’ятаю, не гримнув на нас із сестрою.

Саме тому його вчинок не здався мені чимось неординарним. Ну, може, загубилося дівча чи, бездомне, зголодніло. Іншими словами, татко вирішив, у котрий раз, продемонструвати свої найкращі якості і допомогти нужденному.

— То й що? — буркнув я, дивлячись на Женьку спідлоба.

— Мамка каже, що то його позашлюбна дочка.

Я трохи цигаркою не вдавився. Підскочив і схопив його за грудки.

— Хай твоя мамка позбавляється звички судити інших по собі, — зашипів, як гадюка, — тебе нагуляла, і тепер усіх під одну гребінку рівняєш.

Погляд Женьки став злим і чорним. Губи викривилися від образи. Він штовхнув мене і видерся із залізної хватки. Мовчки відійшов на кілька кроків, оглянув комір куртки, від якого не без моєї допомоги відірвався ґудзик, і почав зосереджено шукати його в густому килимі сухого пожовклого листя.

— Вибач, Марко, — промовив він, — моя мати й справді іноді каже дурню.

Я кивнув. Якщо чесно, мені також варто було б вибачитись, адже я вдарив по найболючішій мозолі друга. Але чомусь вуста не хотіли розкриватись, слова застрягли десь у горлі, і своїм коротким «угу» я начебто підтвердив, що вибачення прийняті.

— Поїду, — кинувши на друга похмурий погляд, я всівся на велосипед і помчав геть по стежині, всипаній листям, яке голосно шурхотіло під колесами.

Хотілося якомога швидше дістатися додому і розібратися, що до чого.

Наш будинок знаходився обабіч об’їзної дороги, на околиці міста, поряд із кручою, під якою стрімко текла вузенька річка. Великий і ошатний дім, архітектурою дещо схожий на панські маєтки позаминулого століття, стояв серед золотаво-коричневих дерев, укритий легкою ковдрою сизого туману.

Дід купив його приблизно в сімдесятих і до середини дев’яностих використовував як дачу. Втім, після його смерті бабця, чия шкіра почала потроху в’янути, рівно як і акторські амбіції, вирішила відпочити від галасу і яскравих вогнів великого міста та перебралася до будівлі на постійне проживання, милосердно віддавши у користування своїй дочці та зятеві, тобто нашим із Солькою батькам, квартиру в місті.

Але обставини, про які я розкажу трохи згодом, змусили нас покинути місто та переїхати слідом за бабцею в цей претензійний дім. Скажу лише, що оселилися тут ми не повним складом, адже матір знайшла собі новий притулок — глухі стіни домовини на центральному кладовищі.

Тоді мені було тільки десять. Тепер — майже шістнадцять. Та біль від втрати не вщухає. Втім, це зовсім неважливо. Наразі мене більше цікавить інше запитання — що в біса за дівча?

Я прочинив хвіртку сучасного паркану, що обступав відремонтований будинок, і ступив у двір. В дерев’яній альтанці сиділа Соломія з паруючим горнятком у руках. Порожнім поглядом вона вдивлялася вдалечінь і не одразу помітила мою присутність.

— Ти рано, — тихо відмітила.

— Кажуть, тут у нас новини? — запитав обережно.

— Батько привів якусь малу і хоче, щоб вона жила з нами, — в погляді сестри спалахнули злі іскри, але тон при цьому був напрочуд спокійним.

Я присів поруч і запалив. Бабця на мене сварилась, але вже років зо два я не звертав на її бурчання уваги.

— Це ж нісенітниця, — вичавив і, зустрівшись очима із Соломією, зрозумів: вона вважає так само, але втратила будь-яку надію переконати батька.

Той вечір я запам’ятаю надовго. Моя красуня бабуся з величезними синіми очима та довгими срібними кучерями сиділа в кріслі неподалік від каміна та бурмотіла прокльони собі під ніс, запиваючи смуток дешевим червоним вином. Її глузд змарнів після втрати дочки, але фізичне здоров’я досі було відмінним.

Батько сидів у голові обіднього столу, а поруч із ним на високому дубовому стільці тремтіла дівчинка років тринадцяти. Її чорне, як ніч, сплутане волосся павутинням розсипалося по спині, одяг дивного крою був брудним і обідраним, на босих ногах, сірих від бруду, можна було розгледіти подряпини та залишки трави. Губи її тремтіли, щоки палали, а очі бігали, здивовано розглядаючи все навколо.

Зайшовши, я гупнув дверима, і дівчисько від несподіванки зойкнуло.

— Марко, заради Бога, обережніше. Ти налякав нашу гостю, — голос батька був тихим і ласкавим. Мене завжди нудило від подібних інтонацій. І ні, я не збирався поводити себе стримано.

— Може, ти мені поясниш, що все це означає?

— Цю дівчинку звати Дана. Скорочено від Богдана — дана Богом. Я сам дав їй це ім’я. У неї нікого нема. І вона залишиться з нами.

Здається, системна помилка сталася в мозку не лише у бабці, але й у батька.

— Ти при своєму розумі? Потрібно заявити в поліцію! Вони знайдуть її батьків чи відправлять до притулку. Навіщо тобі чужа дитина? Чи Женькова мати була права?

Батько мене наче не чув. Він тримав малу за руку і лагідно питав, чи вона зголодніла, як себе почуває і чи не хоче прийняти ванну.

— Та вона ж не в собі, — волав я, рішуче збираючись влаштувати справжнісінький скандал. Я вимагав пояснень. Батьків спокій виводив мене з рівноваги і ще глибше занурював у стан несамовитої люті. Навіть бабця відволіклась від свого бурмотіння та застиглим поглядом втупилась у нашу трійцю.