Пролог

2019 р.

Той чоловік був найкращим, що сталося в її житті. Він став для неї центром всесвіту: батьком, учителем, провідником у цій реальності. А тепер лежав у мерзлій землі — під гранітною брилою і товстим шаром першого грудневого снігу. Їй його бракуватиме. Та знання і можливості, які він їй подарував, стануть щасливим квитком у нове життя — у світ, де люди не відводитимуть погляду при зустрічі з нею, а дурнуваті дітлахи не шепотітимуть насторожено:

- Відьма!

Крик пролунав за огорожею кладовища. Двоє підлітків із кудлатим псом промчали повз. Нахаби. Щодня їхні голоси ставали гучнішими: шепіт змінювався на крик, а насторожена нейтральність — на відверту ненависть.

Втім, до ненависті їй не звикати. Кожна реальність жорстока по-своєму, і ця — не виняток. Злі діти й розгублені дорослі не вміють стримувати свої емоції в тиші власних осель — вони кричать про свій біль і, наче помиї, виливають його на голови інших: слабших, чужих.

Вона була тут чужою. І назавжди такою залишиться.

Торкнувшись надгробка, жінка різко розвернулася і рушила геть.

Дорога додому пролягала кручею вздовж річки. Величезні пластівці снігу танули, не долітаючи до свинцевої водної гладі. Поодаль виднівся спуск до пляжу — тепер там була справжня ковзанка. Метрів за п’ятсот пагорб ставав пологішим, зливався з береговою лінією і півостровом заходив у воду.

Жінка завжди обходила це місце десятою дорогою. І все ж щоразу зупинялася поодаль, щоб кинути на нього погляд: вицвілі дахи дерев’яних будиночків занедбаної бази відпочинку з кручі виглядали майже невинно.

Але вона добре знала, які зловісні сили там причаїлися.