Пролог

2019 р.

Той чоловік був найкращим, що сталося в її житті. Він став для неї центром всесвіту: батьком, вчителем, провідником у цій реальності. А тепер він лежить у мерзлому ґрунті під гранітною брилою та товстим шаром першого грудневого снігу. Їй буде його невистачити. Але ті знання і можливості, які він їй подарував, стануть для неї щасливим квитком у нове життя, в якому люди не відводитимуть погляд при зустрічі із нею, а дурнуваті дітлахи не шепотітимуть насторожено:

- Відьма! – пролунало за огорожею кладовища. Двійко підлітків із кудлатим псом промчали повз. Нахаби. Щодня їх голоси стають гучнішими. Шепіт змінюється на крик, а нейтральнообережне відношення на відверту ненависть.

Втім, до ненависті їй не звикати. Кожна реальність жорстока по-своєму, і ця – не виключення. Злі діти і розгублені дорослі не вміють гамувати свої емоції в тиші власних осель, вони кричать про свій біль і, наче помиї, виливають його на голову інших, слабших, чужих.

Вона була тут чужою і назавжди такою залишиться. Торкнувшись надгробка, жінка різко розвернулась і покрокувала геть.
Шлях додому пролягав кручею, вздовж річки. Величезні пластівці снігу танули, не долітаючи до свинцевої водної гладі. Поодаль виднівся спуск до пляжу, тепер там справжнісінька ковзанка. Метрів через п’ятсот пагорб ставав більш пологим, зливався з береговою лінією та півостровом заступав у воду.

Жінка завжди обходила це місце десятою дорогою. І завжди зупинялась поодаль, щоб кинути на нього оком: вицвілі дахи дерев’яних будиночків захаращеної бази відпочинку з кручі виглядали досить невинно. Але їй було добре відомо, які зловісні сили там зачаїлися.