Розділ 3. Супертаємнича суперпідсобка

Розділ про те, що наша школа не така вже занюхана, як це могло здатись. А ще я знаходжу раритетні техноскарби!
На задачки в мене пішло хвилин п’ять, хоча можна було справитись швидше. Просто до мене довго йшов зошит Катьки, з якого ми по черзі передирали вже розв’язані рівняння чи як там воно називається. Перемалювавши собі всі ті нагромадження цифр, про значення яких я навіть гадки не мав, я повернув зошита і втупився у вікно. 
До кінця уроку ще хвилин двадцять. І що його робити? 
«Цікаво, де зараз каталог? — думав я. — Може, хімічка його десь у смітник викинула? Чи із собою додому забере? Буде на ньому рибу різати. Він для неї просто шматок паперу…».
Мабуть, я б так і просидів до самої перерви, якби там, на вулиці, не побачив знайому довгов’язу постать. 
Гришка! 
Він, як завжди не поспішаючи, пройшов мимо водокачки і почесав кудись в сторону шкільного огороду. 
Цікаво, куди це він? Чи не до шкільного огороду? Мабуть, туди. 
Біля городу в посадці стояла старезна хижа сторожа. Гришка там часто зависав, палив багаття, пік картоплю (падолішню або підкопував, чого гріха таїти), їв томати, огірки і, звісно, кавуни, коли був їхній сезон. Після цього хропів на всі застави у халабуді, попередньо натягавши всередину кілька оберемків сухої трави. 
Я про все це прекрасно знав, бо ми часто там тусили разом.
У ту мить мені дуже захотілось враз перенестись з цього душного класу прямо в ту посадку, де нікого немає, де цвірінькають у саду пташки, де курить багаття і печеться в попелі картопля. Але… На жаль, я не мав крил і не міг проходити крізь стіни. 
У-у-у… За годину Гришка, мабуть, буде всім цим насолоджуватись сам. 
«Треба зупинити…» — промайнула думка, і я вискочив з класу, маючи чіткий намір перейняти кореша і домовитись про вечірню вилазку до огороду, тільки вже разом.

У коридорі було незвично порожньо. Поряд, з шостого класу, чути було, як Іванна Сергіївна зично читає диктант, тягнучи голосні, аж зриваючись на спів. Поряд ледь чутно грав баян, внизу ж у їдальні погримував посуд і голосно чи то говорили, чи сварились кухарки. Я нашорошив вуха і навіть зумів розрізнити якісь слова, яка прорвались крізь брязкаючу какофонію. «Тарілки… покрали… що… знову… найти і … відірвати…»
Потім я попрямував до центральних східців, але враз зупинився. Унизу чулись чиїсь голоси. Я так і не зміг розрізнити, хто саме говорив (то могли бути прибиральниці), але вирішив не ризикувати і взяв курс на пожежний вихід. Намагаючись ступати якомога м’якіше, я пройшов увесь коридор (навіть вчительську! на щастя, вона, схоже, була порожня) і вже хотів спускатись вниз до пожежного виходу, як тут помітив, що двері підсобки неподалік комп’ютерного класу ледь відчинені. Там панувала темрява, яку вихоплювало лише світло ліхтарика, і чувся гармидер. 
У підсобці хтось був. Я обережно підійшов до дверей, привідчинивши їх на пару сантиметрів. І дійсно — якась людина копошилась у темній кімнаті, тягаючи якісь коробки, періодично щось підсвічуючи собі ліхтариком і притримуючи капелюха на голові.
Я видихнув, адже то був «Ганстер». Ніхто більше таких чудернацьких капелюхів в селі (а, може, і у всьому районі не носив). Усе було нормально, бо це була його підсобка. Але чому він не вмикає світла? 
Уже маючи намір іти далі (вчитель мене не помітив, бо був дуже заклопотаний сованням речей), а потім враз подумав: «Блін, треба ж сказати, куди я йду… А куди я йду? Так-так…»
Кахикнувши, я повністю відчинив двері. Андрій Михайлович враз різко до мене повернувся, тримаючи в руці стару, вже жовту клавіатуру. 
—    А, Вадим, це ти… — сказав вчитель, видихаючи. — Ну як задачки? Справився?
—    Так… — сказав я, знову кахикаючи. — Той… Можна я в туалет вийду? А то щось…
—    А, так, іди-іди… — махнув рукою вчитель, повертаючись до ящиків. — Хоча стривай. Ти мені потрібен. Заходь. І двері закрий.
Я зайшов у підсобку, зачиняючи двері, з подивом відзначивши, що я тут вперше (бо учням тут робити нічого). 
Уся кімнатка (доволі велика — колись тут була бібліотека) була під саму стелю заставлена різним барахлом, яке я ледь зміг розрізнити (світло в підсобці було, хоча і слабке — воно падало з невеликого віконця, десь з-під самої стелі). 
Я окинув оком приміщення, і поволі став вгадувати обриси предметів — стяги (мабуть, ще радянські), коробки з… а, це протигази… якісь відра, кульки… Біля вчителя — з десяток картонних коробок. Що там у них цікаво?
Перевівши погляд, мої очі натрапили на цілу гору старих комп’ютерів. Це були не сучасні машини, а допотопні агрегати, де системник розміщався разом з клавіатурою. Я бачив такі тільки по телевізору, в якійсь документалці. Також тут стояли пузаті, громіздкі монітори, величезні телевізори, сімдесятих років випуску, системні блоки без СД-ромів, у коробках лежали різні дроти, мишки. 
—    Нічого тут стільки всього…. — сказав я тихо, не відриваючи погляду від речей.
—    Так, багато… — протягнув Андрій Михайлович, соваючи черговий ящик. — Це все накопилось за час існування школи, а це років сорок, якщо не більше. Тут багато барахла, але є і цінні речі. Жаль, що вони тут лежать і просто пропадають. Ось, диви.
І Андрій Михайлович навіть ліхтарик на комп’ютери.
—    Це 10 БК (мається на увазі модель «Электроника БК-0010» - прим. авт.) . Дуже рідкісні штуки. Поглянь на клавіатуру.
Я провів рукою по клавіатурі і здивувався — звичних випуклостей клавіш не було.
—    Її тут, по ходу, немає… — промимрив я.
—    Є! — випалив вчитель. — Твої пальці тільки-но по ній пройшлись. Тут особлива клавіатура — літери та інші знаки надруковані на плівці. Внизу — матриця з низькопрофільними кнопками. 
—    Ого! — мовив я. — А нашо робили такі клави?
—    Я думаю, щоби знизити ціну на пристрій, — відповів вчитель. — Машина з механічною клавіатурою, мабуть, рублів 800 коштувала. А так — якихось 500–600.