Розділ 2. Пристрасті навколо телефонів і дивний вчитель алгебри

І чому Андрій Михайлович такий загадковий?

Уроку хімії було би достатньо на весь день. Але як би я здивувався, дізнавшись, що скажені події того дня лише починаються

Коли знову озвався дзвінок, я вже був за партою, де сидів і позіхав на всю пащеку. Тим часом у клас, як завжди, гигочучи ввалились дівчата, за ними — Кабан з Вовкою, три Саньки і процесію замкнув Гайтавер, повільно рухаючи щелепами — бідна дитина метра два зростом цілу годину нічого не їла і на перерві, мабуть, заточила цілого бика.

- Ну, і нашо ти таблицю спер? — враз напосів на мене Кабан.

- Вовчік, іди ти в сраку! — порадив я. — Впала мені та таблиця!

- Ну а чого тоді хімічка на тебе накинулась? Не просто ж так! — не вгавав Кабан.

- Я тобі щас у вухо дам! — не здавався я.

Кабан щось буркнув і сів на своє місце. Я окинув оком клас і помітив, що всі намагались уникати мого погляду. «Невже вони всі думають, що я ту таблицю стибзив?» — з жахом подумав я.

Мда, фігово. Це, мабуть, найгірше відчуття, коли ти опиняєшся сам-один серед людей, які тебе в чомусь підозрюють. Єдиний, хто мене міг підтримати, так це був Гришка, але він не прийшов навіть на п’ятий урок.

«Де ж це він? — спитав я сам себе подумки. — Скоро велика перерва, а його немає…»

Я визирнув у вікно, де ще тусувалась пара старшаків, докурюючи один бичок на двох, але Гришки і там не було.

«Дивно… — подумав я знову. — Обід же скоро. Улюблений предмет як-не-як».

- Слухай, а де ти каталог дістав? — враз озвався до мене Саня «Малий».

- Виміняв у Шифера на вкладиші, — сказав я.

- Ну круто, — сказав Малий. — А шо там за телефони є? Нокіа єсть?

- Там все є. І Нокіа, і Самсунги. І Сонька.

- Соні Еркісон?

- Ага.

- А які моделі?

- Усі. К700i є. Просто бомба: блютуз, МПЗ, 41 метр пам’яті, камера 0,3 мегапікселя.

- І скілько коштує?

- Півтори тисячі гривень!

- Нічого собі. Дорого!

- Ну так, апарат того вартує.

- Нічого він не вартує, — озвався Кабан, авторитетно потрушуючи своїм годинником. — Краще Нокії нічого немає. У мене в брата 6600. Крута штука!

- Та ти гониш? — відбив я. — Твоя Нокія глючна, як не знаю шо!

- Сам ти глючний! — махнув рукою Кабан. — А Нокіа норм. Можна карту пам’яті поставити, метрів на 100.

- Та карта коштує майже як сам телефон! — вклинився Саньок.

Кабан щось відповів, потім Саньок знову щось кинув, Кабан чмихнув. Зчинився такий шум, на який Наташка суворо шикала, немов справжня вчителька.

- …та шо ти несеш, придурок? — уже не витримував Кабан і його погляд пав на годинник. — Ухти, урок уже йде десять хвилин. Де це Ганстер?

- Може, його тойво … і не буде… — обнадійливо мовив Вовка Трачук.

- Буде-буде, ще й як буде! — сказала Наташка.

- Якщо вчителя немає п’ятнадцять хвилин, то можна йти додому, — сказав Малий. — Такий закон!

- Немає такого закону! — єхидно мовила Наташка.

- Як це немає, як є! — перекривив її Саньок.

- Ну, на алгебрі можна і посидіти… — більше до себе сказав Кабан. — Це ж не хімія..

Але усі почали збиратись, періодично смикаючи Кабана питанням «Ну скільки зараз?», і той уже був не радий своєму годиннику, яким він постійно понтувався.

Та ось у коридорі почулись знайомі швидкі кроки.

- От блін! Іде!

Двері відчинились і в клас зайшов «Ганстер», тобто Андрій Михайлович Кондратенко, чоловік років сорока, який вів у нас алгебру, геометрію, а в старшій школі ще й інформатику з цього року. Це був дивний, дещо м’якотілий тип, але його в школі всі любили, бо він ніколи не кричав, давав списувати і часто нас відпускав зі своїх уроків. А ще він завжди носив чудернацького капелюха з крисами, немов герой якогось старого американського кіно про бандитів, за що він і отримав свою кличку.

- О, а чого це ви досі тут? — звично глузливо запитав він, зачиняючи двері і знімаючи свій фірмовий головний убір. — Я думав, ви вже того, ну тю-тю…

- Та, Андрій Михайлович, ми алгебру не пропускаємо! Алгебра — наш улюблений предмет! — задзявулила Наташка, либлячись, як божевільна.

- Так-так, ми і не думали… — і собі озвалась Катька, гигочачи.

«Ганстер» лише на це лише угукнув. Він підійшов до вчительського столу, поклав на нього журнал і кинув байдужий погляд на дошку з хімічними формулами. Потім став мацати себе по кишенях, роззиратись. Вигляд у нього був розгублений.

- Слухайте, люди, а ніхто сьогодні не знаходив… — почав він, але не закінчив фразу, бо його, мабуть, перервала якась думка.

І вчитель, все ще тримаючи руки на кишенях, підійшов до вікна і почав ворушити самими губами. Ми почали перешіптуватись. Тут я помітив, що на його черевиках була ще свіжа грязюка, а на колінах брюк виднілись сліди чи то пилу, чи то бруду.