Розділ 1. І хто ж вкрав ту прокляту таблицю?

Історія починається з того, що я профукую свій єдиний мобільний каталог, а хімічка навісніє як ніколи. Ніби звичайний день, але те кляте питання ніяк не виходить з голови: ну хто і навіщо вкрав ту таблицю? І де це в біса Гришка?

- Грушко, а що ти там постійно видивляєшся?

От блін. Спалила. Я намагаюсь швидко запхати каталог собі під зад, але той вислизає і зрадливо ляпається прямо на підлогу. Валерія Петрівна (яку ми прозивали «Валькірією Петрівною»), наша хімічка, яка ще мить тому лише витягувала, як гуска, шию (якби каталог не впав, то вона нічого і не помітила б!), тепер зі стиснутими від гніву губами рішуче йде до мене.

- Ну ти і попав! — пошепки говорить до мене Наташка, яка сидить попереду, а Катька глузливо пирскає у кулак.

- Ану піднімай! Що там у тебе упало? Піднімай! — уже над самим вухом гримить хімічка.

Я приречено опускаю руку до самої підлоги, ловлячи від вчительки той огидний запах, який залишається від дешевих парфумів, коли ті вивітрюються, і самими пальцями намагаюсь схопити сторінку журналу.

У класі тим часом стає зовсім тихо (як між блискавкою і громом — коли ти весь зіщулюєшся і ждеш потужного гуркоту десь над головою), і безмов’я порушує лише важке дихання хімічки. Вона стоїть над самою душею і сопить, як паротяг.

Хай тобі… Бісова глянцева сторінка ніяк не чіпляється пальцями…

- Та що ти там монаєшся, Грушко! — не витримує вчителька і спритно вихоплює каталог у мене з-під ніг. — Ага… Мобільний журнал. Скажи мені, будь ласка, Грушко, з яких це пір на уроках хімії почали вивчати мобільні телефони?

Я мовчу, розглядаючи задирку на великому пальці. Говорити щось безглуздо — будь-яка моя відповідь лише дужче мене закопає.

- Чи ти вдома так зайнятий навчанням, що тобі ніколи навіть каталог полистати? — не вгаває хімічка і трясе журналом до класу. — Грушо у нас відмінник і трудоголік! Бідний та нещасний! Мабуть, як приходить додому, так відразу за хімію сідає!

Хтось слабко пирснув (цікаво, хто?) і знову стало тихо.

- Давайте всі разом поспівчуваємо Грушку! — усе ще гриміло над головою. — Йому вдома ніколи фігнею маятись і він змушений займатись цим на уроці хімії!

Я почав віддирати задирку.

- Зізнавайся, це ти таблицю стягнув?

Чорне місце біля дошки… Там ще пару днів тому висіла таблиця хімічних елементів Менделєєва. Хто її взяв — не зрозуміло, але хімічка відразу поклала вину на мене, бо в мене ніяк не лежала душа до хімії і, у чому був мій найбільший гріх, я не мав жодного бажання бодай якось у ній розібратись. Хімічка це бачила і це її дуже бісило.

«Упала мені твоя таблиця вонюча», — подумав я, скоса глипаючи на каталог у руці вчительки. Він був за якийсь десяток сантиметрів від мене (хімічка сіпала ним, як віялом, обдаючи мене хвилями повітря і того колисьпарфумного запаху).

І тут я подумав, що це все дуже несправедливо. У мене через тиждень днюха! На цей день я мав певні плани — прийти зі школи, завалитись на диван і безкінечно гортати сторінки каталогу, хоча які і так на пам’ять знав. І уявляти — ось раз! і телефон у мене.

Найбільше хотілось, щоб з’явилась «Сонька», ну тобто Sony Ericson.

У каталозі було кілька моделей цієї марки, але я найбільше вподобав одну. Ех… Так чудово було витріщатись на той диво-апарат, вдесяте (або навіть всоте!) перечитуючи характеристики, розглядаючи фото. І мріяти, як я одного дня прийду до школи і, не кажучи нікому ані слова, такий з кишені тільки рраз! і поклав на стіл! І всі такі: «Це шо, це шо? ТЕЛЕФО-О-ОН?... Твій? Де взяв? А дай подивитись! А дай поклацати!»

Але коли це буде? Мабуть, ніколи. Дуже дорога штука — півтори тисячі гривень! У батьків таких грошей немає (зараз, якщо чесно, немає ніяких). Тому телефон був поки на сторінці журналу.

А зараз і того немає! Я в одну мить залишився без всього. Кончена хімічка!

Отак гадаючи свої тяжкі думи, я сидів за своєю партою, не маючи сміливості підняти голову, а вчителька все кричала і кричала. Накричавшись, вона, скрутивши каталог в тоненьку дудочку, повернулась до свого місця, важко приземлилась на стілець, розчервоніла від власного крику і все ще дуже зла.

Я нарешті підняв голову і окинув оком клас — усі сиділи десь як і я мить тому: хто голову втягнув, хтось щось у зошитах видивлявся.

Ситуація була так собі, бо всі знали, що якщо хімічка заведеться, то зупинитись їй буде складно — їй одного наїзду було мало, вона завжди намагалась продовжити, так би мовити, задоволення.

І дійсно, уже зі свого місця Валь… ой, Валерія Петрівна глипнула на дошку, по якій ще якісь хвилини тому сама писала формули, і знову вибухнула гнівом, згадавши, що на початку уроку дошка була брудна («Я вам скільки разів казала!» і т.д.). Потім влетіло Кабану за те, що той глянув, хоча і доволі непомітно, час на своєму наручному електронному годиннику («Костюк, а куди це ти спішиш? Уже навчився складати хімічні рівняння?»).

А закінчилось усе традиційно — хімічка стала всіх по одному смикати з місця, наказуючи назвати символ того чи іншого елемента таблиці Менделєєва («Періодичної системи хімічних елементів Менделєєва!»).