.

Шатл приземлявся, пасажири гомоніли, роздивлялися червоний пейзаж. Максатбек теж зацікавлено визирнув, ковзнув поглядом по червоно-рудим горам і зупинився поглядом на великому, складеному з сонячних панелей куполі міста Хонсін, що показався попереду.

Марс, перша планета, яку люди почали колонізувати близько сотні років тому, вже обросла кількома великими містами та перетворилася на суспільство високопрофесійних спеціалістів, до когорти яких мріяли потрапити мільйони. Висока оплата, комфортні умови життя, найліпша освіта, медицина. Відбір проходили лише найкращі.

Шатл приземлився, його під’єднали до мобільного боксу з повітрям, висадили людей та доставили до одного з великих транспортних вузлів де  Максатбека мала зустріти Айджи, його кохана.  Але її не було, і її санчар не відповідав, навіть не показував, що повідомлення доставлені. Це вже занепокоїло хлопця, який раніше списував її мовчання на поганий зв'язок під час польоту. Востаннє він говорив з Айджи ще на Місяці, під час пересадки. Кохана раділа зустрічі, обіцяла поділитися якимось неймовірним відкриттям (мабуть, знову знайшла якусь закам’янілу рослинку на розкопках), запевнила його, що вже погодила з адміністрацією дату урочистого оформлення їх шлюбу і спільне проживання. Вони мали зустрітися після шести місяців розлуки, яку їм влаштував відділ перевірки здоров’я. На Марс відправляли лише повністю здорових людей, ретельно дотримуючись квот різноманітності народів і рас. Іноді занадто ретельно.

Розгублено роззирнувшись, Максатбек пішов до інформаційного стенда і ввівши адресу коханої, замовив транспорт. Трохи подумав й натиснув опцію «з оглядовою функцією та коментарями». Айджи звичайно багато розказувала про життя у Хонсіні, і надсилала багато відео, але хлопцю дуже хотілося побачити все власними очима. Він занадто довго про це мріяв.

Міста на Марсі будували під куполами, тож ті нагадували зграю бульбашок, під більшими розташовувалися ділові та адміністративні організації, парки, а під меншими — житлові секції. Промисловість була переважно заглиблена у нетрі планети, під озера використовувалися кратери, що дозволяло зменшити поверхню купола та створити варіації кліматичного різноманіття. Відтоді, як в надрах планети знайшли запаси замерзлої води, розвиток міст набув шалених темпів.

Прибувши до потрібної квартири, яка знаходилася у будинку, схожому на бджолині стільники, Максатбек приклав до вхідної панелі свій наручний ідентифікатор, зайшов. Невелике функціональне приміщення огорнуло знайомими ароматами бузку. Айджи обожнювала цей запах, тож обирала всі  косметичні засоби та навіть побутову хімію з таким ароматом. Кімнати акуратно прибрані, речі Максатбека, які прибули раніше, розкладені,  а у вітальні на столі лежить тоненький сріблястий браслет — санчар Айджи. Це було дивно. Санчар зазвичай носили з собою постійно, бо він був і підтвердженням ідентифікації особи, і платіжним засобом, і забезпеченням зв’язку.

Тут завібрував санчар Максатбека і йому довелося поспіхом відправлятися на реєстрацію до своєї омріяної роботи.

Знайомство з колегами, місцем роботи, наявним розпорядком, керівництвом, оформлення спецдопуску до лабораторій. День пролетів швидко, але мовчання Айджи, все більше нервувало. Нехай санчар вона полишила, але ж могла подзвонити чи написати йому з будь-якого термінала! Врешті решт пославшись на втому після перельоту, Максатбек полишив роботу раніше та одразу зв’язався з одним з колег Айджи. Але той не допоміг, бо  був здивований зникненням дівчини більше за Максатбека. Він бачив її востаннє вчора й щиро вважав, що вона взяла три вільних дні, аби провести час з коханим перед весіллям. Максатбек вимкнув санчар та віднайшовши у терміналі інформацію про розташування місцевої поліції, попрямував туди.

§§§

Заяву про зникнення дівчини прийняв  високий чорношкірий поліціянт,  проте  одразу легковажно запевнив, що швидше за все дівчина просто забула санчар, чи й навмисне полишила відправившись до когось у гості. Мовляв, жінки перед весіллям завжди чудять.

—Гаразд, тоді відстежте її по імпланту! — не хотів заспокоюватися Максатбек, у якого вже серце було не на місці. Айджан ніколи не була схильна до імпульсивних вчинків чи забудькуватості.

—А це вже втручання в особистий простір, таке можна здійснити лише за заявою рідні, — набурмосився поліціянт.

—Я її рідня, ми за два дні планували одружитися! Наша заява вже погоджена і схвалена адміністрацією Хонсіна! Полишилася лише провести свято та поставити формальні відбитки! Я ночуватиму у вас під дверима, якщо ви її не почнете шукати негайно! — скипів Максатбек.

—Та, гаразд, гаразд, навіщо так нервувати. Може дівчина вирішила наостанок свободою потішитися, а ви їй усе задоволення перебиваєте… — невдоволено пробурмотів поліціянт, проте взяв ідентифікатор Максатбека та перевіривши наявність схваленої заяви про шлюб, запустив пошук людини по імпланту. Кілька хвилин клацав по сенсорному екрану, а потім нахмурився.

—А це вже дивно…

—Що? Де вона?

—Вона за межами міста… Досить дивно гуляти у Землі Прометея.

—Що? У долині кратерів?

—Так, це досить далеко, близько 500 кілометрів від Хосіна. Хіба що вона літала у Ліндс і через якусь несправність зупинилася. Але, якщо то була аварія, через яку транспортний засіб не міг летіти далі, то мав спрацювати аварійний маяк, а жодного сигналу звідти не поступало.