Північні блукачі

Автор: Горейко Олег

Художник: Ігор Швець

    “Доброго дня. Моє ім'я Еліо. Я функціон. Як і всі на планеті Віан. Лише Іо — єдина людина, що проживав серед нас останнім часом, називав нас усіх роботами. Мені випала можливість очолювати бригаду археологів. Керувати собі подібними під час розкопок поблизу Північного Полюса. Ми розшукували глибоко у ґрунті, у шарах вічної мерзлоти, сліди життя. Не такого як ми — з металу, гуми та пластику. Мова про життя що було до нас. Я хочу повідати вам історію, що трапилася з нами під час однієї з розкопок. Вона відкрила нам багато таємниць. Най отримані знання послугують вам повчанням та збережуть від помилок у майбутньому.” - саме так почав свого листа Еліо. Він відклав планшет та олівця у бік, встав зі столу та підійшов до вікна, воно було згори до низу сплюснуте немов яйце. Ззовні була пітьма, тому замість вулички побачив віддзеркалення кімнати. Великі темні очі немов дві чорних кулі зустріли свого власника у склі. Його лице було схоже на скелі серед котрих стояло селище, такі ж темні та неприємні. Голова звично звужувалась до підборіддя. Довга шия ховалась між плечей у широкому тілі. Усе було прогумовано та захищено міцними сплавами. На обличчі звично розмістились очі, ніс та рот. Ближче до потилиці маленькими округлими острівцями виступали вуха. Тепер він знав, що за таку зовнішність мав дякувати людині. Звичайно, схожість не повна. Металеву природу не приховати за шарами гуми. Всередині тихо, можливо було, навіть, розслухати як ззовні по склу стукають одинокі піщинки принесені вітром. Потрібно було відпочити, щоб акумулятори відновили свою ємність до початкового стану. Він ліг на ліжко, котре височіло над підлогою йому лише до колін та було вкрите гумовим килимом. Захисна програма диктувала виконувати саме так. Про цю обов'язкову процедуру, що була притаманна функціонам він дізнався від Іо. Вона направлена вберегти одиницю від можливих пошкоджень під час вибуху. Функціони продовжували слідувати цьому атавізму, хоча війн вже давно ніхто не пам'ятає. Він ліг. Почав копирсатись у пам'яті чи не забув чого. Минуло багато років з тих пір. Його руки хруснули у шарнірах, лягли вздовж тіла. Діафрагми очей скрутились віялом та зачинились. Еліо перейшов у стан сну.
 
                                                                              * * *
    Скелясті гори у цьому місці особливо суворі. Північний Полюс друге місце після Південного, де ще залишився сніг, котрий містить багато води. Тут дуже низька температура, що перешкоджала відновленню батарей. Сире повітря проникало у шарніри вологою, окислюючи їх.  А у підніжжя гір багато піску, котрий за таких умов люто зношував механізми тертя. Не найкраща місцина для функціона.  Віан, в цілому, не найкраще місце. Тому роботи ентузіасти прибули на північ щоб виправити цю прикру помилку. І нехай ці гори суворі, зате глибоко в пластах збереглись безліч невідомих донині матеріалів. Вже у цю мить на іншому кінці світу йде вивчення зразків. Як виявилось - це органічні тканини. А тому означає, що древні легенди про минуле планети не вигадки. І вона справді виглядала інакше.
    Ранок був як завжди холодним. Дув упертий вітер. Було темно, проте це звичайна справа для цих країв. Команда різношерстих роботів-археологів розмістилась у підніжжя скелі що була схожою на плавник акули. Маленький Думмі — робот на колісному ходу, що весь час шмигав під ногами інших, сьогодні узявся до роботи рано. Його тінь з двома продовгуватими блакитними вогниками  розрізала яскраві плями встановлених ліхтарів, котрі освітлювали місця розкопок. Він узяв на себе роль прибиральника, три пари коліс та шість рук сприяли його лідерству у цій сфері. Де б він не проїхав, те місце залишалось прибраним та охайним. В місцях де його клешняві руки не могли впоратись, йому на допомогу приходила механічна установка з функціями пилосмока. Він її не любив — часто заплутувався у її шлангах, від чого навколишні іноді ставали свідками битви восьминога з гідрою, саме на таку картину це було схоже, хоча місцеві не зрозуміли б такого порівняння. Саман — старий робот — транспортувальник саме проїжджав повз, коли помітив як Думмі розглядав таку установку. Він вагався. Потрібно було нею скористатись. Біля однієї з викопаних траншей вже намело непотрібного пилу та снігу.

    – Думмі, чи можу тобі чимось допомогти? - запитав старий, насвітивши у напівтемряві малого. Для розмови вони використовували радіозв'язок. Лише зрідка застосовували синтезатор звуку.

    – Навряд-чи, друже. Або я її осідлаю, або вона мене. - мовив приречено Думмі. Він оглянувся на Самана, той височів мов скеля.

    – Раптом що, клич! - промовив велетень. Його великі смугасті колеса повернулись до інженерного ангару та заскрипіли по брудному снігові.

    – Дякую. - відповів малюк Думмі.

    Саман був незамінним функціоном. Компактність та потужність крокували поряд під його керуванням. Він був панцерником. Рухався на чотирьох парах коліс, котрими умів не лише їздити але й досить швидко крокувати. А коли необхідно було щось викопати чи навантажити, колеса лягали кожен на свою вісь, таким чином збільшуючи поверхню опори на ґрунт. Для вантажу у нього на спині передбачався відсік, котрий у свою чергу, завжди можливо було змінити з вантажного на пасажирський, або взагалі вчепити діжку. Всі ці маніпуляції він виконував чотирма потужними руками — дві спереду зверху, дві по бокам. Навіть повністю перевернувшись на спину, для Самана не проблема рухатись або повернутись до нормального стану. Також спереду, на високій шиї, немов вежа, височіла його кулеподібна голова з продовгуватим панорамним оком. Дві антенки маленькими ріжками стирчали по її боках. Малюк Думмі мріяв бути схожим на Самана. Хотів щоб йому також довіряли важливі завдання. Щоб дивились на нього з такою ж повагою як на цього велетня. Можливо, колись так і станеться, проте поки доводиться працювати прибиральником. Насправді ж, Думмі ще не до кінця збагнув всю важливість місії у котрій бере участь. Аби кого сюди не запрошують.