Глава 8

Кропітка робота над перекладом щоденника тривала. У винному погребі вже звично розмістився сам барон та його вихованка Ірина. Езоранський, який прибув до садиби переговорити з господарем, ніяк не наважувався перейти до суті. І чоловіки завели світську розмову ні про що. Зненацька до кімнати забіг стурбований Крижанівський. Він так поспішав, що випередив слугу, який його супроводжував. Останній по переминався з однієї ногу на іншу біля дверей і пішов у своїх справах.

- Доброго дня панове,- взявши себе в руки привітався лікар.

- Іване Максиміліановичу, я прийшов покаятись. Я сильно завинив,- збентежено продовжив Крижанівський.

- Буде Вам, Вітольде Яновичу. Заспокойтесь. Присядьте.

- Ні, ви не розумієте! Безперечно, це воно прокляття із щоденника!

Ірина здивовано переглянулась з Езоранським. Поведінка Крижанівського була чудернацькою, а слова взагалі - дивною.

- Коли ми спустились до катакомбі, ми довго блукали і я втомився. Ви пам’ятаєте Павел Бернардовичу, як я відстав? – стурбовано розповідав лікар.

Езоранський махнув головою.

- Так от, я підібрав кошіль, який лежав там на підлозі,- продовжив розповідь Крижанівський,- І поспішив вас наздогнати. Як грім серед ясного неба, почувся жіночий крик і підземелля здригнулось. Всі були переполохані і поспішили повернутись. Мотузка обірвалась… Все так завертілось! Коли, нарешті, вийшли із катакомб, я зовсім забув про свою знахідку. Вона так і залишилась лежати в кишені. Наступного дня у мене була страшенна мігрень. Дружина знайшла той клятий пакунок з перлами і вирішила, що то подарунок. А далі їй ставало гірше і гірше… Благаю допоможіть!

Вітольд Янович був у розпачі. Все життя летіло стрімголов. Де Шодуар намагався розрадити друга.

- Звичайно ж Вітольде Яновичу. Ви можете на мене розраховувати. Я зроблю все що від мене залежить,- підтримав невтішного чоловіка барон.

- Зараз я мушу бігти до пацієнтів. Ввечері я зайду. Ми маємо завершити переклад і дізнатись як позбутись цього прокляття!

- Так. Так. Ми будемо Вас чекати,- завірив Крижанівського барон. Але лікар його вже не слухав. Поспіхом попрощався та помчав у справах.

- Якщо Крижанівський має рацію і це якось пов’язано з намистом із підземелля, то це не прокляття, а якійсь вірус. І здається лікар його теж підхопив. Ви помітили який він збуджений? – запитав Павел Бернардович.

- Так. Він мав дивний вигляд,- погодилась панянка Косиця,- Але я гадаю, що це підступи конкурентів. Лікар може не лише лікувати… А хто краще зведе з глузду ніж лікар зі своїми пігулками?

- Це не логічно. Коли Констанції Францівні стало зле, поряд був лише Крижанівський. Якби конкуренти дістались до неї? – заперечував Езоранський.

- Про друзів так не думають. Навіть, якщо це дуже логічно,- серйозно відповіла Ірина.

- Ні. Я так не думаю. Звичайно ж Вітольд Янович тут ні до чого! Це вірус,- став виправдовуватись Павел Бернардович.

Барон, що спостерігав перепалку молодих людей, втрутився:

- Якщо цей щоденник важливий для Крижанівського, то варто завершити переклад. Павел Бернардович, у Вас до мене якась справа?

- Я розумію. Заради спокою Вітольда Яновича, Ви вимушені це зробити. Якщо потрібно буде знов туди спуститись, я до Ваших послух. Зараз мені краще відкланятись.

Попрощавшись по всім правилам з Іриною та де Шодуаром, Езоранський пішов.

Задумливо дивлячись чоловікові в слід, Ірина запитала у барона:

- А Ви як гадаєте: це вірус чи щось інше? Має ж бути якесь наукове пояснення. В часи прогресу неможливо вірити в забобони.

- Я гадаю, що наука - ще занадто юна, щоб могла усе пояснити,- відповів барон, беручи перо.

Переклад рукопису добігав кінця. Литовець разом з хворою дружиною об’їхав чимало місць і не очікувано прибули до Житомира:

«Дивне містечко. Стільки різних храмів. Шукав знахарку. Місцеві вказали на невеликий будинок, що стояв коло річки неподалік замку. Молода жінка, що вийшла до мене сказало, що ще її мати нас чекала. Саме в цьому місті мій далекий пращур вбив молоду дівчину – Марисю. Завтра ми з дружиною підемо до місцевого джерела Сили, де залишимо намисто і цей щоденник. Тільки там перли більше не зможуть завдавати шкоди. Сподіваюсь, вони будуть покоїтись там до скону віку. І більше ніхто і ніколи не стане жертвою тяжкого злочину проти нещасної дівчини.»

Вітольд Янович дочитав останній запис. Задумався на хвилинку. А тоді з надією поглянув на барона і сказав:

- Ми мусимо прокляте намисто повернути назад.