Глава 1

Дана книга побачила світ завдяки моїй доньки, Павленко Єві, яка є автором багатьох сюжетних поворотів та натхнення.

Житомир. 1906 рік.

  Відомий на всю Волинську губернію меценат та філантроп барон Іван Максиміліанович де Шодуар нарешті завершив будівництво своєї розкішної садиби, що розмістилась на четвертому бульварі. Білосніжний триповерховий палац з флігелем, побудований по останньому слову інженерії, гордо височів на мальовничому пагорбі поблизу р. Тетерів

  Чоловік був не звичним провінційним дворянином. В свій час він багато подорожував та приймав участь в численних дослідницьких експедиціях. І товариство навколо Івана Максиміліановича збиралось відповідне: дослідники, митці, видатні діячі та просто гарні люди. Але чотири роки тому, після тривалої хвороби в сорокатрьохрічного барона відняло ноги. З того часу переміщувався чоловік за допомогою візку. Де б не був чоловік, поряд з ним завше була його вірна помічниця, Ганна Іванівна Вальд.

  Облаштувавшись в новому будинку, Іван Максиміліанович відновив давнішню традицію приймати різне товариство.

  У вітальні барона зібралось не велика компанія: чотири дами та чотири кавалера.

  В цей спекотний липневий вечір барон був, як завжди, вибраний в тонку білу сорочку та літній костюм. Його зачіска та борода були досконало причесані. По ліву руку від нього сиділа його помічниця. Ганна Іванівна вдягалась скромно. Її сукня та зачіска не відрізнялась екстравагантністю.

  Справа від барона розмістилась дальня родичка і протеже господаря будинку - Ірина Миколаївна Косиця. Дівчина вже рік навчалась на механічному відділенні в Київському політехнічному університеті, та приїхала погостювати до Житомира на канікули. Мода не цікавили дівчину. Тому вбрання її було скромним: біла блузка та світло коричнева картата спідниця. Її довгі коси, як завжди, були заплетені у косу перев'язану голубою стрічкою. Ірина мала жвавий розум та ратувала за права жінок. Навіть потай вступила до товариства українських феміністок. Її кавалером на цей вечір став відомий в місті інженер Езоранський Павел Бернардович. Високий блакитноокий блондин був предметом кохання не одної молодої романтичної панянки в місті. Та його серце досі належало одній роботі.

  Навпроти пари сиділа подруга панянки Косиці, Олімпіада Аристархівна Філіппова зі своїм чоловіком. Олімпіада, а для близьких просто Ліпа, була справжньою модницею. Нещодавно вона захопилась неймовірно сміливою паризькою модою на вбрання без корсетів. Невисока на зріст, з миловидним лицем та неспішною мовою. Вона завжди привертала увагу чоловіків в будь якому товаристві не лише вишуканими туалетами.

  Її чоловік, Філіппов Пилип Пилипович, був присяжним повіреним при Житомирському окружному суді. Стрункий брюнет в модних костюмах та гарними манерами. За декілька років, після прибуття до Житомира, він завоював славу чоловіка честі, вірного сім’янина та талановитого юриста. Чоловік не був франтом, але вірна дружина слідкувала за відповідністю його вбрання подіям. Повірений же навіть неймовірно дорогі костюми вважав простою уніформою. Може тому виглядав в них так природно і не вимушено.

  Поряд з подружжям Філіппових знаходилось подружжя Крижанівських. Вітольд Янович Крижанівський, як і більшість лікарів в місті полюбляв носити клиновидну борідку, яка контрастувала з невеликою лисиною на чолі. Його дружина вже не молода жінка сорока років, мала втомлений вигляд. Участі в розмовах товариства ніколи не приймала. На фоні мовчазної дружини лікар виглядав невтомним оратором, який ніколи не замовкає.

- Не втомлююсь захоплюватись Вами, Іване Максиміліановичу,- мовила Олімпіада,- Будинок просто неймовірний. Здається, Ви подбали про все.

- Ви мені лестите, Олімпіада Аристархівна. Не можливо передбачити геть усе. Але цікаво буде дізнатись вашу думку про мою оранжерею та парк. Панове! Вечір сьогодні напрочуд гарний, дозвольте показати вам мою гордість.

  Товариство розбившись на пари, неквапливо попрямувало за господарем.

  Захоплення біологією не змогло минутись в барона навіть після хвороби. Тож плануючи свою садибу, особливе місце було відведено оранжереї та парку.

  Зайшовши в скляне приміщення оранжереї, гості потрапили наче в Едемський сад. Невідомі екзотичні рослини були нагадуванням дальніх подорожей господаря. Численні знайомі барона допомогли наповнити оранжерею рідкісними квітами та деревами.

  Жінки і навіть лікар не втримались від вигуків захоплення:

-  Неймовірно! Диво! Оце краса!

  Лише Павел Бернардович не виявив ніякого інтересу. І оранжерею і парк інженер бачив не один раз. Саме він разом з бароном проектував їх. Сама флора цікавили його мало, більше захоплення в нього викликало будівництво водогону, яке забезпечувало полив насаджень. В той час як Іван Максиміліанович опікувався рослинами і особисто вибирав місце для кожної. Так в парку було висаджена ціла алея лимонів в діжках, які на зиму мають викопти і холодну пору зберігати в оранжереї.

  Лікар, який перший відійшов від здивування, звернувся до господаря будинку:

- Ви знаєте, Іван Максиміліанович, що містом ширяться чутки? Нібито Ви під час будівництва знайшли старовинний скарб, що знаходиться в таємних ходах, що ведуть від Замку до річки. Дивлячись на цю красу важко в них не повірити.