повість

Елеонора йшла вулицею і знічев’я жбурляла  гострим носком модної туфельки вуличний бруд. Вчора пройшов дощ і купи  сміття знесло  брудною річкою по вулиці до стічної канави.  Дрібне  провалилися крізь решітку, а велике  скопилося на металевих прутах.   Після дощу повітря стало чисте аж прозоре, а ось  вулиці чистішими не стали. Елеонора знову хвацько  підчепила кучу паперу і від її удару напівповна коробка з під взуття перевернулася  і хлюпнула брудною водою на штани. 

-- Оце тобі, -- розсердилася  дівчина. 

 Оглянула нанесений збиток і сплюнула спересердя. 

-- Чорт,  оце щастить мені сьогодні. 

Елеонора  завжди була чистьохою,  ревно стежила за своєю зовнішністю. Шпурляти й підкидати сміття -- такого вона ще ніколи не робила. Бачили б її зараз колеги і друзі, їхньому здивуванню не було б меж. Вишукана й елегантна  Елеонора  завжди була для всіх панянкою.  Це  сьогодні якийсь бзік вскочив в неї,  чи гедзь вкусив,  не інакше.  Лишень кілька годин, як вона приїхала в це маленьке  містечко, а вже стикнулася з  бюрократією в усій її красі.  В двох місцях, де вона була, її не тільки не слухали, а дивилися  крізь неї, даючи зрозуміти, що мають важливіші справи і на неї час витрачати не будуть.  Елеонора  отримала не відмову, а ще гірше --  зневажливе ставлення. 

-- Сюди треба Кафку, він любив  виловлювати такі сюжети  з повсякденної рутини, -- подумала  Елеонора.

 До такого вона була не готова, звикла в своїй країні до іншого ставлення.   Елеонора  злилася, що було зовсім не властиве її характеру. 

Дивна країна, брудні вулиці, розбиті дороги,  непривітні  люди. Таке перше враження справило на неї місто.  А  тепер ще й штани забруднила. Вона  розпачливо озирнулася і з подвоєною люттю занесла ногу для слідуючого удару. Раптом  погляд вихопив якийсь дивний блиск серед сірого  мотлоху і намулу.  Елеонора  серветкою обережно взяла предмет в руки. Озирнулася по сторонах, щоб боронь боже, ніхто не побачив, що  така вишукана пані риється  в болоті і смітті. Але те щось магічною силою прикувало  її увагу, тягнуло й не давало піти.  Вона механічно піднесла знахідку ближче, щоб роздивитися.  Шматок металу зігнутий, покручений,  понівечений до невпізнання. Потерла  в руці серветкою, відкидаючи шматки піску та болота, Елеонора вдивилася уважніше. В руці у неї, без сумніву,  була  якась прикраса. О, це  дійсно “була”, бо тепер це безформний шматок чогось. 

З-за рогу виїхав автомобіль і Елеонора спішно заховала свою знахідку до сумки. 

-- Все добре? Вас підвезти? Погляньте, знову насувається буря, вам далеко? -- запитала жінка-водій. 

-- Дякую,  тут недалеко.  Я в  готелі живу. 

Небо розірвала блискавка і грім вдарив неподалік. Гроза насувалася семимильними кроками. Вже перші краплі великими ляпками впали Елеонорі на плечі. Дівчина здригнулися від несподіванки.

-- Заскакуйте швиденько, намокнете, --  знову запропонувала жінка.

Елеонора зрозуміла, що вже не встигне добігти до готелю. Тульчин --  невеличке  містечко  на Вінниччині і  його єдиний готель  також  називався “Тульчин”. До нього зараз було   десь близько кілометра,  а може трохи більше. Швидко  подолати такий шлях  під дощем без парасолі стало неможливим.  Роздумувати було ніколи і Елеонора спритно вмостилася поруч водійки. 

-- Мене  Елеонора звуть.

-- Я  Тетяна. Ви не місцева? 

-- Ні, я здалеку.  

-- Вам в готель? 

-- Так, якщо вас це не обтяжить. 

-- Звичайно ні, нам по дорозі. 

-- Звідки ви до нас приїхали, якщо не таємниця?

-- З Ізраїлю. 

-- Ви там живете? 

-- Так. Мої батьки родом з Тульчина. І я тут народилася, а вже виросла в Ізраїлі. 

-- То ви приїхали навідати могили?

-- Можна й так сказати. 

Елеонора не мала великого бажання першій зустрічній людині розповідати про свої плани.  Жінка була балакучо приставуча, але симпатична. Автомобіль вже наблизився до готелю. Дощ гатив великими краплями по кузову авто. На вулиці враз потемніло від чорної хмари, що накрила місто.    Раз по раз небо краяла  і рвала шматками блискавка. Гроза розійшлася не на жарт. 

Тетяна запропонувала:

-- Поїхали до мене, я тут недалеко.  В мене двір критий і ми без пригод зайдемо в дім. Пізніше, коли стихне дощ, я вас відвезу в готель.  Посидимо, поп’ємо чаю.

Елеонора здивувалася такій пропозиції. Отак з вулиці запрошувати в дім незнайому людину.  В Ізраїлі такого не можна було б уявити. 

-- Дякую, ви вже й так мені допомогли, врятували.  Вдячна за запрошення, але прийняти його не можу. 

З цими словами  вона відчинила салон авто і ступила на асфальт. Вода стрімкою течією неслася по вулиці і її чудові туфлі сірого кольору в тон легенької блузки  враз набралися води. Елеонора рішуче ступила в воду і, попрощавшись, побігла до готелю.  За ті кілька метрів,  що залишилися,  вимокла до нитки. Переодягнувшись і вже  в сухому вбранні вона підійшла до вікна.

-- Вчора дощ, сьогодні злива. Мила Тульчинщино, що ж ти так не гостинно мене зустрічаєш? -- промовила вона, дивлячись у вікно.

В сумці задзвонив телефон. В його пошуках вона знову наткнулася на згорток в серветці, але спішила відповісти на виклик, тому залишила його без уваги. 

-- Мамо, не хвилюйся. В мене все добре. От тільки дощ вчора і сьогодні, я не можу навіть погуляти спокійно. Так, я була там, біля нашого дворища, але не встигла нічого роздивитися. Закінчиться дощ і я піду знову, то недалеко. Думаю, що ти пам’ятаєш все краще за мене.  Але нашого будинку немає, там тепер  нова будівля.  Я тобі зроблю фото і пришлю.  Пофотографую все, щоб ти все сама побачила. Хочеш приїхати? Навіщо? Що ти тут робитимеш? А зрештою, як хочеш. 

Елеонора закінчила розмову з матір’ю і задумалася.  Вона приїхала сюди, скоріше з цікавості, ніж  з гострої необхідності. З розмов матері випливали її дитячі сюжети. Колись вони жили тут і щойно з’явилася можливість виїхати до Ізраїлю, вони зробили це.  Мама одержима цим містом, де пройшла її молодість і де жила її родина.  Елеонора не мала такої ностальгії. Вона почувалася краще в Ізраїлі, де виросла й де живе тепер.  Родина виїхала коли їй було п’ять років. Елеонора слабко пам’ятала своє дитинство.  Все, що знала, черпала  з розповідей мами і бабусі, які з ностальгією згадували Україну.