Знахар

Прокинувшись, але ще не відкривши повік, Марк відчув неприємне сум’яття, що недвояко відчувалося усім тілом, а протяжне ремствування, що почало чутися звідусіль, як тільки він відійшов від сну, тільки посилило тривожні передчуття. У ніс ударив їдкий, задушливий запах трав, що змусив його кілька разів чхнути. Він рефлекторно захотів підвести руку до носа, але ця спроба викликала лише пронизливий біль у голові і частині руки. Проте, не це викликало у нього панічні нотки, а те, що підняти її у нього не вийшло взагалі. Ні на дюйм. Що за..? Спробував відкрити набряклі очі і ці також не змогли розплющитися вмить. Він став жмуритися, гратися мімікою, зморщуватися як тільки міг. Крізь закислі повіки прорвалися декілька сльозинок, роблячи кірку м’якшою і більш піддатливою. І от, ще трохи і нарешті ліва повіка змогла нарешті відкритися. Права лише частково. Він продовжив повільно кліпати, намагаючись розгледіти хоч щось. Як тільки зір трохи прийшов до норми, йому відкрилася дерев’яна стеля, усіяна щільно підігнанами  балками, з якої звисали в’язанки трав на мотузках прямо над його головою. Він недовірливо провів очима навколо і виявив, що під час цих дій, усе знову стало, як в імлі. Марк спробував повернути голову. Затвердівші м’язи, не дозволяли це зробити так легко, як би йому хотілося. Пара сухих прострілів почулися йому, проте шия все ж піддалася, і голова змогла лягти на лівий бік, хоча і з сильним натяжжіням декількох м’язів. Він провів очима по приміщенню. Напівтемрява цього дивного місця, освітлювалася миготінням кількох свічок, що хаотично коливалися, відкидаючи химерні тіні на дерев’яні стіни. Їхнє хоч і не дуже яскраве світло, дозволило розледіти: деякі стільці, стіл, розкидані речі та полиці, нагромаджені безліччю банок та книжок. Розібрати що там було написано, здавалося неможливим. Очі важко блимали, часом поперемінно, ніби під дурманом. Фокус то зникав, то з’являвся знову. Марк спробував пригадати останні події, але отримав лише ще одну біль в області скроні й потилиці. Важко віддихавшись, він спробував поворушити кінцівками. Тепер усіма. Його обличчя скам’яніло. Він не зміг відчути їх узагалі. Ним відчувалося, лиш віддалене поколювання при кожній спробі підняти їх, але на цьому все. Відчуття тотальної безпорадності наповнило його. Що ж трапилося? Як? Як до цього могло… Шурхіт, або ж чиїсь кроки перервали його думки. Прислухався. Десь позаду, можливо, в одній з інших кімнат, рипнули двері, відчинившись з легким скрипом. Марк рефлекторно мотнув головою в той бік, зойкнувши від різкого болю.
— О пане, ви прокинулися нарешті, — донеслося звідти. 
Двері зачинилися з не меншим рипінням, гупнувши під кінець. Короткі кроки чиїхось ніг попрямували до кімнати, в якій лежав Марк. Невідомий чоловік, хоча голос його був скоріше як у старого, увійшов, затримавшися позаду ліжка, мовчки порпаючись там. Марк лежав, і тільки й міг що ворушити очима, в тривожному очікуванні невідомого. Хоча в кімнаті було доволі тепло, він відчув легкий озноб, що пробіг по його спині. Ще деякий час незнайомець робив короткі перебіжки: то в один, то в інший бік, все так само – без слів. Увесь час позаду ліжка. Під його ногами постійно рипіли старі мостини цієї, схоже, доволі старої дубової колиби. Марк продовжував лежати й тільки насторожено слухати, боячись промовити щось. 
— Як ви себе почуваєте?
Буквально за секунду його обличчя виринуло збоку, налякавши Марка від несподіванки, від чого той злегка смикнув голову в інший бік. 
— Ох не тривожтесь так. Вибачте за неочікуваність. Вам зараз не варто нервувати! — промовив його хриплуватий голос. 
Марк поклав голову назад, глянувши на нього. Коренастий, невеликого зросту, можливо з метр шістдесят – дід стояв перед ним і широко посміхався. В його занедбаній темній бороді виднілися сліди їжі. Жирна заплямована куртка, яку явно давно не прали, змокріла від дощу, як і дивакувата в’язана шапка, на декілька розмірів більша за голову її власника.
— Так, так. Думаю, у вас багато питань, — промовив старий дещо задиркуватим тоном.
Та ні, бляха. Жодного. Все ж і так очевидно. — подумав про себе Марк, вирішивши не висловлювати цього вголос.
— Ви пам’ятаєте щось із останніх днів? Як потрапили сюди? З ким були?
Марк відвів очі. Вони блукали деякий час, намагаючись щось пригадати. Зрештою він заперечно хитнув головою.
— А як вас хоча б звати, пам’ятаєте?
Відповідь була такою ж.
— Я вам дуже співчуваю, пане! 
Він схопив стільця неподалік і поставив його поряд, присівши. Тепер він був спроможний дивитися на Марка зверху, а не як до цього. 
— Мене звати Радомир. Я так-то знахар вже в шостому поколінні. І в цьому мені рівних нема, щоб ви знали. І як бачите, ваше життя тому підтвердження. Люблю свою справу, ой люблю.
Він задоволено обвів оселю поглядом, схвально похитавши головою у такт, а потім повернувся до до Марка знову. 
— Так-от. Я ж до чого вів… Ходив я, шукав собі дещо по лісу і натрапив на вас. Лежите, ледь дихаєте, — він зробив паузу, щоб вхопити брудними пальцями щось із своєї бороди та закинути собі до рота. — Ви, схоже, з гори гепнулися добряче, пане. Дісталося вам добренько. Навіть чудо, що вижили, я б сказав. Підлатав вас на місці, збудував ноші і притарабанив сюди. Я ж сподіваюся, там не було більше людей? бо я не помітив окрім вас нікого…
Марк злегка похитав головою. То он воно що сталося. Він взагалі нічого не пам’ятав з усього цього, але, виходить, якби не цей Радомир, то лежав би він там і далі. Від цього стало трохи легше.
— Дякую, — промовив хрипло Марк, злегка прокашлявшись під себе, — я дуже завдячую вам.
— Та годі-бо, годі вам. Я б нізащо не покинув людину у скрутному становищі. Тим паче у такому, в яке потрапили ви. Якби я вас вчасно звідти не забрав, — Радомир задумливо почесав бороду, — то, боюся, вовки б уже поласували вами. Благо, я був неподалік.
— Радомире! — кожне слово вимовлялося сухо, ніби тертя каміння об каміння. — Що сталося зі… мною..? — він глянув у бік своїх кінцівок, переводячи погляд зліва направо.
— Ох, — стариган прицмокнув язиком і почав жестикулювати над Марком. — Справа ось яка. У вас були сильно травмовані руки і ноги, ах так, ще й голова, ледь не забув. Я зробив усе, що міг, і дав вам знеболювальне мого власного рецепта. Проте це не дає вам рухатися, та і відчувати кінцівки, як бачите. Сильний стрес від болю вам зараз аж ніяк не допоможе. Тому потерпіть трохи. Я викликав людей на допомогу, щоб вас вивезли до найближчої лікарні. Ну а поки — потерпіть! Піду вам насиплю супу грибного. Гаразд?
Марк кивнув. Від однієї фрази про їжу у Марка одразу ж забурчав живіт. Радомир, завершивши діалог, поплескав того злегка по лівій руці, зісковзнув зі свого стільця і попрямував в іншу кімнату. Його короткі, швидкі кроки постійно чулись по всій хаті. В той же час Марк лежав і міркував над почутим. Він злегка заспокоївся. Якщо сказане Радомиром було правдою, то він сильно постраждав, але кінцівки залишилися в нормі. Проте його цікавило й дещо інше: що він взагалі робив у цьому лісі та чи був він там тільки один? Через деякий час той приніс їжу, нагодував супом, який, між іншим, виявився вельми смачним, і дав ще ліків, від яких той швидко поринув у вирій сновидінь. 
Розплющивши очі наступного разу, Марк, знову ніби знаходячись під дією дурману, почав оглядати все навколо. Денне світло проходило крізь невелике віконце, освітлюючи кімнату хоч і не повноцінно, але всяко краще за свічки. Гострота зору не стала набагато кращою, проте були моменти, коли вдавалося на секунду-другу сфокусуватися на мить. Ці дії потребували довгого часу і не меншого відпочинку. Але чим тут ще займатися? Він зміг вловити написи на багатьох книжках. Безліч із них були пов’язані з ботанікою, грибами, тваринами, кулінарією, але траплялися й книги з медицини. На деяких банках та посудинах він зміг прочитати написи також: «Блекота, аконіт, мак, ропуха, сон-трава, спориш, ефедра». Інші він так і не зміг розгледіти й вирішив просто забити на них. Часом Радомир приходив і годував їжею: в основному овочевими та грибними супами, а часом він робив перев’язки. Декілька разів він давав Марку додаткові порції відварів для знеболення, від чого свідомість затьмарювалася ще сильніше. Радомир пояснював, що некроз продовжує виникати в різних тканинах знову і знову, і він змушений видаляти омертвілу тканину, щоб вона не розповсюдилася далі. При цьому Марк не відчував ніякого болю, лиш тиск, тяжкість і неприємні поколювання де-не-де, поки той плескав водою та щось постійно бурмотів собі під ніс, заодно підпалюючи різні пахощі навколо, запах яких був настільки щільним і їдким, що аж викликав гіркий присмак у роті разом із постійною сльозотечею. Краєм ока Марк постійно бачив скривавлені ганчірки, які той потім забирав із собою. За майже два дні таких маніпуляцій було вже вісім. Марка сильно непокоїло те, що допомога так і не прийшла за ним, а будь-які коментарі від Радомира звучали як відмовка. Некроз, про який весь час заявляв стариган, ніби тільки посилювався, через що ці маніпуляції почали ставати частішими. Відчуття тотальної безпорадності накочувало хвилями від того, що з плином часу краще не ставало узагалі, і кожного разу ці хвилі робилися дедалі більшими й довшими. 
Вчергове Радомир пішов кудись вранці, але доволі довго не повертався назад. Через невелике віконце Марк міг постійно бачити, як змінюється освітлення протягом дня. І от настала ніч, але його все ще немає. Продовжуючи кліпати очима, дивлячись на декілька зірок, що проступали у вікні, він відчув дещо! Вперше за два дні він почав відчувати пульсуючий біль в області ніг та рук. Але ч… Він задумався. Радомир не давав відвар уже двічі через те, що кудись зник. Схоже, організм став відновлювати свою чутливість. Чим довше Марк так лежав, тим чутливіші сигнали стали надходити до нього. Біль був вкрай неприємний, проте терпимий. Він спробував ворухнути ногами. Нічого… Руками? І, о господи, відчув! Мізинець на лівій руці. Спробував на правій. Також. Вказівний, середній, великий. Він опустив погляд вниз і вбік наскільки тільки міг і побачив, як під простирадлом ворушився один із пальців. Сльози прокотилися по його блідому обличчю, торкнувшися посинілих, тремтячих губ. Нарешті він зміг зробити хоча б щось. Це додало надії. Бажання підвестися було нестримним. Він спробував зробити це, але відчув тільки дикий біль при спробі. Важко застогнав. Спробував перекотитися на бік. Ще раз. Ноги не відчувалися взагалі, але хоча б руками вже можна було робити мінімальні рухи, так неначе вони нарешті відійшли від оніміння, хоча б частково. Перекотившись на бік, він глянув за ліжко. Декілька стільців, одяг, знову полиці, на яких виднілася купа речей і… Марк остовпів. Він дивився на один предмет, що здався йому до болю знайомим. В області скроні відчулася пульсація. Неприємна пульсація. Уривки спогадів заполонили голову. Спочатку як відлуння, а потім дедалі чіткіше і чіткіше.
— Марку, зроби фотку зі мною от тут. А ні, тут краще, прямо біля краю. Краєвид просто супер. Все, давай.
— Такс. Готово. 20 кадрів за пару секунд. Сама обереш найкращу.
Аліна надула губи й зробила крок у його бік. Вона ще не встигла повною мірою зрозуміти, що сталося, проте її тіло відчуло це, посилаючи їй сигнали тривоги, як могло. Але пізно... Камінь, на якому вона стояла, посунувся. Її нога втратила опору й смикнулася вперед, відправивши корпус у протилежний бік. Туди, де була прірва. Її крик розрізав лісову тишу, піднявши зграю птахів із дерев, поки вона летіла вниз. Десять метрів! Усього десять метрів відділяло її від землі — вони тривали вічність перед тим, як її крик обірвався під один короткий, жахливий «хруст».
Марк відкинув фотоапарат, рвонувши до того місця, на якому ще зовсім нещодавно стояла його дружина. Впавши на коліна, він глянув униз. Пару разів він перелякано гукнув її. Побачив, що вона ще рухалася. Стогнала, важко повертала головою, але була жива. Треба діяти швидко. Глянув на всі боки, проклявши себе за те, що не мав ніякого спорядження для скелелазіння. Обходити цю гору було б занадто довго. Плюнувши на все, вхопився за найближчі виступи.
— Аліно, тримайся, я спускаюся. 
Руки в деяких місцях почали кровоточити, але він не помічав цього, намагаючись якомога швидше дістатися до неї. Аж тут до нього донеслося коротке виття. Він глянув униз. Декілька вовків підбігли до Аліни, почавши обнюхувати її та вишкірятися в її бік. Вона хрипко стогнала, зі страхом переводячи очі то на одного, то на іншого, не маючи можливості підвестися на ноги. Марк щосили гаркнув у їхній бік у спробі налякати й пришвидшив спуск. Один із вовків, більше не вагаючись, підбіг і вкусив її за шию, потягнувши вбік. Інші зробили те саме. Її приглушені крики ще раз, мов вібрація, пройшлися по ньому. Він вирішив стрибнути вниз, ледь не підвернувши собі обидві ноги. Схопив пару каменюк і, пошкутильгавши та зціпивши зуби, рушив за нею. Незабаром її стогін перервався, чи, можливо, шум вітру став занадто сильним, проте він уже не чув її, як і не бачив силуетів тих, хто забрав її від нього. Сліди крові тягнулися далі, тож він...
Марк схопився за голову. Цей спогад… Аліна. Як він міг її забути? Адреналін із кортизолом почали пульсувати на повну. Він спробував пригадати, що сталося далі, але відчув лише пульсуючий біль у ділянці потилиці. Труснувши головою, він підняв праву руку, яка все ще була під простирадлом, відкинувши його від себе. Спочатку верхню частину, а потім ту ділянку, яка приховувала ноги. Побачене, хоч він і був уже готовий до всього — думав, що був готовий, — змусило його завмерти й зі зневіреним поглядом глянути на них. Зіниці були розширені настільки, що змогли б вловити світло навіть у суцільній пітьмі. Це були не ноги! Вже ні! Всюди виднілися плями засохлої крові, бинти, ганчірки, джгути, але де ж його ноги??? М’язів на них не було майже взагалі. Стегнові сіруватого кольору кістки лежали попереду на брудній білизні, нібито так і треба, а на них тільки місцями були помітні залишки м’язових волокон... Марк не втримався і виблював просто на себе. Ніби повністю обглиданий труп, його нижньої частини тіла не існувало взагалі. Більше ні! Він підняв перебинтовану руку, яка здавалася тоншою, ніж мала б бути. Глянув на праву. Те саме. Відчуття пульсуючого болю посилилося, як і відчуття безпорадного жаху. Як до цього могло дійти? Марк відчув, як розум прояснів, можливо, після того, як він виблював усе назовні. Проте зараз він нарешті чітко усвідомлював, куди потрапив. Усі підказки були навколо, але як взагалі можна було повірити в щось таке? Двері позаду відчинилися, як завжди, з легким скрипом, після чого почувся тупіт ніг низькорослого господаря цієї хати. Він швидко бігав то туди, то сюди, а потім увірвався в кімнату до Марка з посмішкою на вустах, тримаючи в руках черговий відвар. Дуже повільно його посмішка змінилася на щось інше. На зневажливу, бридку фізіономію, яка ніби виказувала огиду. Марк скрикнув, вхопившись за голову. Його осяяв ще один спогад. Коли він намагався переслідувати вовків, в якусь мить біля нього почулися кроки. Не встиг він розвернутися, як важкий удар прийшовся йому по самій потилиці. Після цього він і прокинувся тут.
— То он воно як виходить, — промовив Радомир, підібгавши губи й поставивши відвар на полицю поряд. — Я не встиг. Кляті запаси трав. Знав же, що треба було раніше їх поповнити…
Він глянув на Марка ще раз, почавши до нього йти з явно недобрим поглядом в очах.
— Ти покидьок!! Через тебе я не врятував її!!! — промовив нарешті Марк сиплим, ледь чутним голосом, затихаючи під кінець.
Радомир зупинився, замислившись над чимось.
— Пригадав щось? То ти був не один?
Марк нічого не відповів. Але сльоза пробігла по його обличчю.
— От паскуди… — раптом промовив Радомир, повернувшись назад до однієї з полиць. Він взяв золоту каблучку до своїх рук, на якій були помітні червоні краплі крові, — усе мені зрозуміло тепер! Кляті вовки, знову випередили мене. Зграя кудлатих вовцюг! Я колись винищу їх усіх! Клянуся!
Радомир знову перевів погляд на Марка. 
— Знаєш. А до біса. Трав усе одно не вистачило б надовго. А тепер через твою кляту паніку ти маєш зіпсоване м’ясо, як не крути. — Він з огидою плюнув кудись убік. — Хоча я навіть до спини не дібрався. Це вже не та тушонка вийде, не та. А я ціную якість! Якість понад усе, розумієш?!
Обличчя у Марка стало блідим, як полотно. Навіть більше, ніж до цього. Він не хотів вірити тому, що чує. Це переходило навіть найабсурдніші припущення. Радомир продовжував:
— Але нічого. Не хвилюйся так. Кожен твій орган піде на благу і вельми, — він облизнувся, — поживну справу. Нічого не буде викинуто. Обіцяю. Ох, уже дві обіцянки за день.
Радомир у пару кроків, напрочуд швидко дістався Марка. Застрибнувши на ліжко, він міцною хваткою вхопив його за волосся, потягнувши на себе і вниз. Іншою рукою він вихопив з піхов мисливського ножа, замахнувшись прямо йому в потилицю. Марк спробував підвести руку, але клята кінцівка ледь рухалася. Проте він не здавався, дивлячись в очі старому з-під лоба. Навіть тоді, коли вістря ножа з коротким хрускотом увійшло точно під череп, майже по саму рукоятку, перерубавши стовбур мозку вмить. Затуманений погляд став швидко поринати у вічну пітьму разом із останніми ударами серця. 
Радомир одним рухом висмикнув ножа з голови Марка і, прицмокнувши язиком, промовив:
— Кудлаті паскуди…