Глава 15.

Поліна Верес

Заяви про звільнення Данила я не побачила, але даю йому час – нехай змириться.

Все йде не за планом. Точніше, не за його планом.

А от мій бізнес розширяється та масштабується, ми активно залучаємо інвестиції, щоб побудувати другий дім моди у Львові.

— Поліно Андріївно, — заходить юрист. Боже, ми з ним лише зранку розмовляли, а таке враження, що минув мінімум тиждень.

Нині дуже насичене життя маю.

І бабуся телефонувала, потрібно заскочити в гості.

Може, сьогодні?

Лев…

Ой, щось я відволікаюся — переді мною людина.

— Так, я слухаю. Кави? — рукою запрошую сісти і водночас викликаю секретаря.

— Дякую, з молоком, — секретар ввічливо посміхається і йде готувати, а ми продовжуємо. — Я особисто вручив документи про розлучення вашому чоловікові і повістку до суду, — видно, що Данило не до вподоби юристу, власне, як і мені.

Як я вляпалася?

І куди зникло це кохання? Випарилося, як вранішня роса на сонці. Разом із повагою та болем.

Мені прикро, що я обманута.

Але не болить.

— Яка була реакція? — мій голос не видав жодної зайвої емоції. Я так звикла — тримати себе під жорстким контролем.

— Ох, дуже насичена та з ненормативною лексикою, — посміхається єхидно. — Він до вас не прийде сьогодні, не хвилюйтеся. Я йому дав слушну пораду, він її прийняв.

Чоловіки бавляться, а страждають жінки.

Тепер додому повертатися чи не варто?.. Черговий нервовий епізод — це занадто для одного дня.

— Коли суд? — закриваю очі, обдумуючи подальшу стратегію. Я не завжди маю план наперед. Намагаюся, але не аналітична машина, щоб усе спрогнозувати.

— Рівно через тиждень. Ми дотискаємо з грошима?

— Аякже. Нехай потрясе запаси, упевнена, що 100 тисяч там знайдеться, — відкидаю волосся назад і іронічно посміхаюся.

Я свої гроші поверну.

— Ок. Тоді, крім хлопців, ще підключу юридичну сторону. Засадити не хочете? — цікаво роздивляється.

Яка пікантна пропозиція!

— Ні, я хочу розлучитися і викинути його з індустрії. Цього достатньо.

Я ж не повне стерво.

І не жорстока безмежно.

Просто ображена жінка, яка прагне заслуженої помсти.

У квартиру так і не повернулася.

Визнаю, таки лячно. Я не впевнена в повній адекватності Данила.

Особливо після новин про розлучення.

Не хочу собою ризикувати.

Та й як би думки не відкидала — вони цілий день крутяться навколо одного хижого персонажа.

Лев.

Я хочу його бачити.

Хочу бути поруч, відчувати руки на моєму тілі.

Геть з глузду зʼїхала через нього.

Хочу його.

Але водночас я дуже боюся…

Обпеклася — і тепер тотальна недовіра заполоняє душу.

Іншого разу не допущу.

Краще не підпускати, аніж потім мати такі тяжкі наслідки.

Тіло — так, але не душа. Вона залишиться зі мною, як і серце.

Більше ніякого кохання.

А от отримувати фізичне задоволення майже розлученій людині цілком можна, може, й корисно — для розрядки.

Повертаю кермо на 180 градусів і поспішаю на зустріч до коханця.

Так-так, ми ними і являємося, достеменно.

Зайти без стуку, як учора, не ризикнула.

Я соромлюся?..

Моя інтуїція спрацювала на 100 балів, адже двері мені відкриває якась жінка.

У квартирі Лева інша.

— Добрий вечір, — спокійно промовляю, хоча всередині вирує ураган з нерозуміння, страху і переживань.

Він псих?

Навіщо мене запрошував, якщо в його домі інша?

— Добрий. Ти хто? — та я вже сама не знаю свого статусу…

— Поліна, — проста як пʼять копійок. — А де Лев? — наївно запитую.

Жінка напроти мене сканує від кінчиків пальців ніг до кожної білявої волосини.

Подобається?

Як мінімум елегантно: у ніжно-персиковій сукні-сорочці з високими тонкими підборами та білим пальтом.

Жінка напроти ефектна: з чорним довгим волоссям, з глибоким декольте, що обрамлене червоною, обтягнутою, немов друга шкіра, сукнею.

Не сестра, однозначно…

— Ще не повернувся. Якась неочікувана зустріч, — ласкавим тон незнайомки назвати важко, скоріше, вона виглядає здивованою і напруженою.

Я теж напружена, але краще володію собою.