Глава 14.

Я прокидаюся раніше за нього. Не знаю, котра година. М’яке світло просочується крізь штори — блакитнувате, свіже, майже прохолодне.

Лев спить.

Його подих — рівний, глибокий.

Рука — розслаблено торкається мого стегна. Я не рухаюся. Просто лежу й дивлюся на стелю, яка щойно стала знайомою.

Моє тіло пам’ятає кожну його дотичність. Але ще важливіше — мій розум не хоче все це розбирати. Не зараз.

Це не був просто інтим. Це було щось значно тонше. Відчуття, на які я не розраховувала.

Я встаю тихо. Вдягаю його сорочку, заварюю зелений чай на кухні.

Посуд залишився після вечері. Я не чіпаю. Усе виглядає… справжнім. Без прикрас.

Хто ми тепер?

Це щось особливе для нього — чи просто ніч?

І головне — чи хочу я, щоб це було чимось більшим?

— Ти втекла? — раптом звучить за спиною. Його голос ще трохи захриплий від сну.

— Ні, — повертаюся. — Просто думала.

— Про що?

— Про життя.

— Звучить тривожно. Ми ще навіть нормально не прокинулися, а ти вже аналізуєш, — ледь усміхається.

Я кладу чашку на стіл.

— Я завжди все аналізую. Прогнозую та створюю стратегії.

Він підходить ближче.

— Розумна жінка, якій іноді варто зменшити контроль. Знаєш, як це?

Ми дивимося одне на одного мовчки.

— Будеш чай? — кажу, повністю змінюючи тему.

— Буду, — підходить впритул і бере мене в обійми. — А ще я хочу поговорити про нас. Ти готова?

Боже…

Не знаю.

Я не знаю.

— Дивлячись, про що буде йти мова, — обережно відповідаю, по суті, не даючи однозначної відповіді.

— Ти плануєш розлучення? — уважно дивиться. Надто серйозно.

Я витримую погляд — так само серйозно та спокійно.

— Так.

— Ти не кохаєш свого чоловіка? — абсурдне питання, але важливе для нього.

— Не кохаю.

— Він тобі зраджує. Знаєш? — тихо, але впевнено заявляє.

— Знаю.

— То коли ти плануєш подати на розлучення? — я не відчуваю тиску, лише зацікавленість. Це підкупає.

— Спочатку маю вирішити деякі особисті питання. — Бізнесмени — такі люди. Розумію по собі.

— Тобі потрібна допомога зі своїми особистими питаннями? — серйозно запитує. І я вірю, що він може допомогти. Але це лише моя помста. Я не хочу нікого впускати у власний простір.

Я не готова.

— Ні, дякую. Я звернуся при необхідності. Просто почекай.

— Довго?

— Тобі треба дедлайн?

— Хотілося б. А то виходить, я зараз у статусі коханця, — знову посміхається, грайливо так, із закочуванням очей.

— Не підходить? Можеш бути моїм другом з особливостями, знаєш, як англійці кажуть — friends with benefits, — підморгую.

Приємно, що така важка розмова проходить настільки легко, гармонійно і так по-доброму.

— Ти прийдеш сьогодні ввечері до мене? — посміхається.

— Ти запрошуєш? — повертаю посмішку.

— Авжеж.

— Що будемо робити? — провокую. Знаю, але яка ж цікава гра — флірт. З Данилом було все банально — він клявся в коханні з першої секунди. Тепер я розумію, що все був один суцільний обман. Ніякої інтриги, пізнання, хвилювань… Як от зараз.

— Поліно, ми будемо робити все, що захочемо, — в його очах я бачу гріх, а ще — безпеку і силу.

Ми спокійно поснідали. Ну як спокійно — блискавки пристрасті між нами літали, але обоє цивілізовано вдавали, що нічого такого.

Тільки наостанок Лев мене міцно поцілував — і так, що йти зовсім не хотілося.

Але іноді доводиться робити те, що «треба».

Заходжу до себе в квартиру, щоб перевдягнутися та привести себе до ладу, адже попереду — робочий день в офісі.

— Де ти була? — голос Данила звучить глухо. Ніби тримає себе за горло, щоб не вибухнути.

— Ти не маєш права питати, — спокійно кажу, ставлячи ключі на комод.

— У нього?

— Я не звітуватиму.

— Ти шльондра, — прошипів. Ого, це щось нове. Куди зникла сиропна лицемірність?

— А ти хто? Себе в дзеркало бачив? Яке маєш право мене ображати? — спокійно дивлюся. Який контраст… Просто шалений.

І в наступну мить — різкий ривок. Його рука стискає моє передпліччя.

Я не кричу.

Я дивлюсь йому просто в очі. Холодно.

— Відпусти.

— Що ти собі дозволяєш! Ти моя дружина!